Tag Archives: Іван Франко

Затверджено розмір Міжнародної премії імені Івана Франка – 2023

Дирекцією Міжнародного фонду Івана Франка затверджено розмір преміального фонду Міжнародної премії імені Івана Франка у 2023 році.

Лауреат Премії, якого визначить міжнародне журі 25-27 серпня у м. Дрогобич, отримає 200 000 грн. та золоту медаль вартістю 76 000 грн.

У 2023 році на Міжнародну премію імені Івана Франка номіновано:

  • докторку історичних наук Наталію Білоус з монографією «За крок до Вічності. Мешканці міст Волині у світлі тестаментів кінця XVI –XVII століть» , м. Київ  – подання лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка І. Сердюка;
  • колектив авторів із працею «Галицько-Волинський літопис: текстологія» / за ред. О. Толочка, м. Київ – подання Інституту історії НАН України;
  • доктора філологічних наук Миколу Легкого з монографією «Проза Івана Франка: поетика, естетика, рецепція в критиці», м. Львів – подання  Інституту Івана Франка НАН України.

До складу журі увійшло 12 докторів наук з України та Польщі.

Преміальний фонд сформовано за кошти благодійників, серед яких Іван Франко з м. Торонто (Канада), народний депутат України Михайло Цимбалюк, бізнесмен і меценат Мирослав Хом’як зі Львова, Ярослава Бабенчук з м. Ньо-Йорк (США), ректор Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимир Бугров та кияни: Сергій Бойко, Михайло Бенько й Андрій Соломаха; Ігор Кобилецький з м. Борислав, Юрій Нестор з м. Стебник, Тетяна та Сергій Шарові з Мелітополя, Ярина  та Ігор Сліпецькі зі Львова, Майя Мозер з Відня (Австрія), Наталія та Юрій Жук з Дрогобича, а також організації:  Європейський промисловий банк, м. Київ, Благодійний фонд братів Дуліб’яників,  м. Дрогобич, Благодійний фонд «Допомога і турбота», м. Львів та  СПА готель «RESPECT» з курорту Східниця.

Довідково: Міжнародну премію імені Івана Франка заснував онук Великого Українця – Роланд Франко. Найвищу відзнаку в галузі гуманітаристики  присуджують щорічно з 2016 року (крім 2022 року, коли Премію не вручали через повномасштабне вторгненням росії в Україну).

Лауреати Премії отримують грошову винагороду та нагрудний золотий знак.

Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.

У 2017 році лауреатами стали доктор славістики, професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та  академік, доктор географічних наук, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій.

У 2018 році перемогу здобули докторка філологічних наук, професорка Українського католицького університету й Українського вільного університету Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

У 2019 році нагороду отримала докторка філології Міланського університету Марія Ґрація Бартоліні.

У 2020 році лауреатом став доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Короленка Ігор Сердюк.

У 2021 році лауреатом Премії обрано доктора історичних наук, професора Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Леоніда Тимошенка.

Великому синові України: вшанування пам’яті Івана Франка

27 серпня Дрогобиччина разом із всією Україною відзначатиме 167-ту річницю від дня народження національного генія Івана Франка, який увійшов до світової історії як видатний поет, прозаїк і драматург, перекладач і літературний критик, публіцист і філософ, фольклорист і мовознавець, етнограф і економіст, громадський і політичний діяч.

Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Дрогобицькою міською радою, Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені Івана Франка та Державним історико-культурним заповідником «НАГУЄВИЧІ» проведуть культурно-мистецькі заходи на вшанування пам`яті величного Івана Франка, який ішов з народом і вів його вперед, закликаючи «добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Його ім’я поряд з іменами найславніших синів людства і внесено до списків відомих науковців світу.

Урочисту церемонію нагородження Лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка традиційно буде проведено на батьківщині Івана Франка, у місті Дрогобичі, 27 серпня 2023 року – в 167-му річницю від дня його народження.

Довідково: Міжнародна премія імені Івана Франка була заснована онуком Великого Каменяра – Роландом Франком. Найвищу відзнаку в галузі гуманітаристики  присуджують щорічно з 2016 року.

Лауреати Премії отримують грошову винагороду та нагрудний золотий знак.

Нагадаємо, у 2016 році Премію здобув Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.

У 2017 році лауреатами стали доктор славістики, професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер та  академік, доктор географічних наук, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій.

У 2018 році перемогу здобули докторка філологічних наук, професорка Українського католицького університету й Українського вільного університету Ярослава Мельник та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

У 2019 році нагороду дістала докторка філології Міланського університету Марія Ґрація Бартоліні.

У 2020 році лауреатом став доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Ігор Сердюк.

У 2021 році лауреатом Премії обрано доктора історичних наук, професора Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Леоніда Тимошенка. 

167-ма річниця від дня народження Івана Франка: Програма заходів у Дрогобичі та Нагуєвичах

Лавреати Міжнародної премії імені Івана Франка: обличчя української гуманітаристики у світі

Коли Роланд Франко задумував цей проєкт, він не міг передбачити, що Міжнародна премія, названа на честь його всесвітньовідомого діда, здобуде такий успіх в науковій спільноті і стане найпрестижнішою в україністиці. Адже Міжнародна премія імені Івана Франка присуджується за наукові праці, які роблять значний внесок у розвиток соціально-гуманітарних дисциплін, мають міжнародний резонанс та базуються на науковому осмисленні історичних або сучасних процесів в культурі, політиці та суспільному житті України. Щороку за неї змагаються історики, мовознавці, літературознавці, правники, філософи, філологи та інші вчені – гуманітаристи із провідних університетів світу.

З 2016 року на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка претендували 137 науковців та 18 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, США, Японії, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі, Литви та Сербії.

Безумовно, життєвий шлях і наукові досягнення кожного лавреата Премії заслуговують на увагу, тому пропонуємо вам ознайомитися з особистостями, які представляють україністичні студії на світовому рівні.

ЛЮБОМИР ГУЗАР

Першим лавреатом Міжнародної премії імені Івана Франка у 2016 році став Блаженніший Любомир Гузар – Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви, за свою докторську працю, яка присвячена дослідженню екуменічної діяльності митрополита Андрея Шептицького, Глави УГКЦ, проникливого богослова, ревного душпастиря, суспільного діяча, мецената. На широкому та складному тлі родинних, історичних, церковно-релігійних, політичних обставин кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. проаналізовано генезу поглядів митрополита на єднання Церков, практичні кроки, які він робив для досягнення цієї шляхетної мети, та їхнє відображення у рішеннях Другого Ватиканського собору (1962–1965).

МІХАЕЛЬ МОЗЕР

У 2017 році  у номінації  “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”  лавреатом став Міхаель Мозер – австрійський філолог, славіст, дослідник української мови, професор Віденського університету, Українського вільного університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі, за монографію «Нові причинки до історії української мови», де охоплено особливо гострі й консервативні проблеми історії української мови від ранньомодерного періоду до нашого сьогодення.

Міхаель Мозер – член видавничих рад та редколегій низки наукових журналів, зокрема Studia Slavica Academiae Scientiarum Hungaricae (Будапешт, Угорщина), Slavia Orientalis (Варшава, Польща), Діалектологічні студії (Львів, Україна), «Україна модерна» (Київ, Україна), Nationalisms Across the Globe (Сент Ендрюс, Шотландія; Варшава, Польща), «Енциклопедія України» (Internet Encyclopaedia of  Ukraine, Канада), «Українське мовознавство» (Інститут філології, КНУШ), є видавцем серії видань Slavische Sprachgeschichte. Автор 10 монографій і близько 300 наукових праць із проблем слов’янського мовознавства.

ОЛЕГ ШАБЛІЙ

У 2017 році у номінації “За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук” лавреатом став Олег Шаблій –  доктор географічних наук, академік Академії наук вищої школи України та Української екологічної академії, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка та професор-гість Українського вільного університету у Мюнхені, за працю «Суспільна географія» у 2-х томах, де розкрито історичні й сучасні особливості формування географічної науки, її структури і проблеми розвитку нових галузей у постіндустріальному та інформаційному суспільстві.

Олег Шаблій – автор понад 550 наукових праць, зокрема близько 50 монографій, підручників і навчальних посібників, атласів, збірників та матеріалів конференцій тощо. За керівництва і консультацій Олега Шаблія захищено 21 кандидатську та п’ять докторських дисертацій.

ЯРОСЛАВА МЕЛЬНИК

У 2018 році у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”  лавреаткою стала Ярослава Мельник – докторка  філологічних наук, професорка Українського католицького університету, завідувачка кафедри філології Українського католицького університету, за монографію «І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908-1916 рр.», де на основі джерельного матеріалу, значна частина якого вперше введена в науковий обіг, зроблено спробу висвітлити постать Івана Франка останніх років життя, біографічну зумовленість його творчої спадщини, залежність її від життєвої основи, від особливостей психофізичної структури особистості автора.

Ярослава Мельник — авторка численних наукових праць, зокрема книг: «Іван Франко й biblia apocrypha: До 150-річчя від дня народження І. Франка» (Львів, 2006), «… І остатня часть дороги. І. Франко: 1908-1916» (Дрогобич, 2006), «І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908-1916 роках» / Вид. 2-е, вип. і доп. (Дрогобич, 2016), «Апокрифічний код українського письменства» (Львів, 2017), упорядниця вид. «Апокрифи і леґенди з українських рукописів…» у дзеркалі критики» (Львів, 2001), «Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко» у 5-ти т. (Львів, 2006), «Іван Франко. Благовіщення. Порівняльний дослід біблійної теми» (Львів, 2009).

ЙОГАННЕС РЕМІ

У 2018 році лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка у номінації “За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук” став Йоганнес Ремі,  доцент східноєвропейської історії Гельсінського університету, за працю «Брати чи вороги: Український національний рух та Росія, з 1840-х до 1870-х років», де розглядається українська національна діяльність, ставлення українських діячів до Росії та росіян, політика російського імперського уряду в українському питанні. Дослідження базується на неопублікованих матеріалах із архівів Москви, Санкт-Петербурга та Києва.

Йоганнес Ремі – автор наукових праць: «Brothers or Enemies: the Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s». Торонто: Університет Торонто Прес, 2016, «Ukrainan historia. Гельсінкі: Gaudeamus Helsinki University Press, 2015 (Книга); «Higher Education and National Identity. Polish Student Activism in Russia 1832-1863», Гельсінкі: Suomalaisen Kirjallisuuden Seura (Фінський літературний журнал), 2000.

МАРІЯ  ҐРАЦІЯ БАРТОЛІНІ

У 2019 році лавреаткою Міжнародної премії імені Івана Франка стала Марія Ґрація Бартоліні – доцентка кафедри слов’янських мов Міланського університету, членкиня керівного комітету Італійської асоціації україністів (AISU), за монографію «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела у творчості Г. С. Сковороди», в якій змогла побудувати цілісне та логічно впорядковане розуміння філософії Сковороди та відкрила новий етап у розумінні інтерпретації спадщини Сковороди для України і світу.

Марія Ґрація Бартоліні – авторка монографії “Пізнай самого себе”: неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди (Київ: Академперіодика, 2017), «Nello stretto triangolo della notte…» Jurij Tarnavs’kyj, il gruppo di New York e la poesia della diaspora ucraina negli USA (Рим: Lithos, 2012) та понад тридцяти статей про релігійні, літературні та лінгвістичні аспекти української культури ранньомодерного часу. У 2017 році нагороджена премією Асоціації старослов’янських студій (Early Slavic Studies Association) за статтю “Judging a book by its cover. Meditation, Memory, and Invention in Early Modern Ukrainian Title Pages” (Canadian Slavonic Papers, 59, 2017, pp. 21-55).

ІГОР СЕРДЮК

У 2020 році лавреатом Міжнародної премії імені Івана Франка став Ігор Сердюк, доктор історичних наук, професор Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, за монографію «Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині XVІІІ ст.», де досліджено минуле козацької України не через героїку чи політичні перетворення, а через життя справді «маленької людини». Основними її персонажами є немовлята, учні ремісників і наймити, школярі й сироти, малолітні волоцюги та жебраки, байстрюки і нащадки старшини. У фокусі дослідження – долі окремих дітей, але найперше – збірний образ дитинства й уявлення про нього, котрі побутували в суспільстві Гетьманщини.

Ігор Сердюк – автор наукових та науково-популярних праць (статей, монографій), серед яких: “Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині XVІІІ ст.” / науковий редактор Юрій Волошин. Київ: К.І.С., 2018. 456 с.; “Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст.” Полтава: АСМІ, 2011. 304 с.; “Українська держава другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.: політика, суспільство, культура”. Київ: Інститут історії України НАНУ, 2014 (у співавторстві); “Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах”. Т.1: Практики, казуси та девіації повсякдення. Київ: Інститут історії України НАН України. 2012 (у співавторстві).

ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО

У 2021 році лавреатом Міжнародної премії імені Івана Франка став професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Леонід Тимошенко. Нагороду присудили за монографію «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».

Леонід Тимошенко – член редколегії наукових видань: Острозька давнина. Науковий збірник [Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія»]; Res Historyka. Czasopismo Instytutu Historii Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej w Lublinie; Saeculum Christianum. Pismo historyczne / Wydawca Wydział Nauk Historycznych i Społecznych Uniwersytetu Kardynała Stefana Wyszyńskiego w Warszawie.

Учасник міжнародних проєктів «Місце зустрічі двох культур: церква і монастир Св. Трійці у Вільні (XIV-XIX ст.)», «Портал літопису життя та діяльності Бруно Шульца» на 2016-2025 рр. (Гданський університет, Польща).

Леонід Тимошенко – автор наукових праць, серед яких: “З історії уніатської церкви на Київщині (XVI – XIX ст.)” (Київ, 1997); “Потіївка та її околиці в XVI–XIX ст.” (Дрогобич, 2000); „Бібліографія Дрогобича” (Дрогобич, 2002); „Нариси з історії давнього Дрогобича (Праці НДЛАК. Вип.2.)” (Дрогобич, 2003); „Берестейська унія 1596 р. Навч. посібник” (Дрогобич, 2004); „Нариси з історії Потіївки та її околиць в XVII–ХХ ст.” (Дрогобич, 2005); Нариси з історії Східниці / ДДПУ ім. І. Франка, істор. факультет / Наук. ред. Л. Тимошенко. – Дрогобич: Коло, 2013; Іпатій Потій / ред. кол.; упор.: Л. Моравська, І. Паславський. – Львів: Логос, 2013 (серія: Духовні діячі України). Сны о Византии ? Место цивилизационного и культурного наследия Византии в регионе Пограничья Центрально-Восточной Европы. – Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, 2014. – 332 с. (Спіавтори О. Дзярнович, В. Бырледяну); На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі. Колективна монографія за редакцією Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса. Відомий і невідомий Бруно Шульц (соціокультурний портрет Дрогобича) / Наук. ред. Л. Тимошенка. – Дрогобич: Коло, 2016. – 374 с. (32,5 д.а.) (співавтори Б. Лазорак, Л. Хомич, І. Чава); Церква Святого Юрія в Дрогобичі. Ілюстрований нарис-проспект історії та мистецтва храму й парафії / Автор тексту, упорядник: Леонід Тимошенко. – Дрогобич: «Трек-ЛТД», 2016. – 84 с.

Кожен ювілей Івана Франка породжує ситуацію, коли ми, за словами Євгена Маланюка, «стаємо віч-на-віч з Величчю, виявляючи при цьому не лише на словах, а й у справах свою здатність бути освіченим народом».

27 серпня, у 167-ту річницю від дня народження Івана Франка, на його батьківщині – у місті Дрогобичі – відбудеться VII урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка. У 2023 році на золоту медаль і грошовий приз претендують троє номінантів:

БІЛОУС НАТАЛІЯ з монографією «За крок до Вічності. Мешканці міст Волині у світлі тестаментів кінця XVI–XVII століть». Інститут історії України НАНУ, Київ “Простір”, 2021. – 536 с.

ЛЕГКИЙ МИКОЛА з монографією «Проза Івана Франка: поетика, естетика, рецепція в критиці». ДУ Інститут Івана Франка НАН України.- Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2021. – 608 с.

КОЛЕКТИВ АВТОРІВ із працею «Галицько-Волинський літопис: текстологія» / за ред. О. П. Толочка; НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Академперіодика, 2020. – 929 с.

І наостанок хочеться процитувати Юрія Мушкетика, який, виступаючи на міжнародному симпозіумі ЮНЕСКО у 1986 році, влучно сказав: «У світі є зорі, які ми називаємо провідними, бо вони горять яскраво і стало, служать людям орієнтирами у просторі й часі; на землі є ріки, які ми називаємо великими ріками, ріками народу, бо вони вбирають у себе тисячі інших рік; на землі є люди, які йдуть попереду інших і своїми серцями освітлюють людству шлях у будучину. Половина з них – це ті, що рухають прогрес силою свого розуму, свого таланту, друга половина – ті, що підносять його висотою власного духу, звитяги, самопожертви, власним прикладом. А є й такі, в яких щаслива і ласкава доля поєднала ці даності в одній особі. До них ми без сумніву зараховуємо Івана Франка”.

32 УЧНІ ПЕРЕМОГЛИ У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ КОНКУРСІ «СТЕЖКАМИ КАМЕНЯРА»

В Україні визначили переможців VI щорічного Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу «Стежками Каменяра», метою якого є посилення творчої мотивації у вивченні школярами творчості Івана Франка через створення творів у різних жанрах.

Цьогоріч у змаганні взяли участь 2095 учнів з усіх областей України, зокрема із тимчасово окупованих територій та зони активних бойових дій. У номінації «ПРОЗА» за перемогу змагалися 294 учасники. У номінації «ПОЕЗІЯ» найкращі роботи обирали серед 432 учасників. У номінації «Краща ілюстрація до творів Івана Франка» конкуренція була найвищою – 1353 мистецькі роботи претендували на перемогу.

«За шість років існування конкурсу «Стежками Каменяра» майже 12 тисяч учнів відкривали свої таланти, по-справжньому осягали глибинний зміст Франкового слова та осмислювали невичерпне джерело Франкової мудрості. Але, на відміну від попередніх років, цього року ми отримали багато дитячої поезії та прози про війну та її героїв», – зазначила координаторка проєкту Ольга Нижник. Вона також наголосила, що перемогу в конкурсі здобули учнівські роботи, які мали оригінальність творчого задуму, високий рівень літературного викладу, новизну, художньо-мистецьку цінність, соціальну значущість та були виконані з дотриманням норм академічної доброчесності.

За рейтингом експертного оцінювання у номінації  «ПОЕЗІЯ» у віковій категорії 6-9 років перемогу здобули:

І місце – Щепак Ірина, учениця Черкаської ЗОШ I-III ступенів № 30. Вірші «Захиснику і захисниці», «Дива».

ІІ місце – Лебеда  Дар’я, учениця Гімназії біотехнологій № 177 міста Києва. Вірш «Такого не можна забути».

ІІІ місце – Іванов Костянтин, учень КЗ «Хащуватський ліцей» Гайворонської міської ради Кіровоградської області. Вірш «Я хочу!..».

У віковій категорії 10-13 років перемогли:

І місце – Смовський Максим, учень Остерського ліцею № 2 Чернігівської області. Поезії зі збірки «Дитинство, спалене війною».

ІІ місце – Цинковська Каріна, учениця Ніжинської гімназії № 9 Чернігівської області. Збірка поезій «Не забуйте дякувати».

ІІІ місце – Дубенюк Дарія, учениця Скибинського ліцею Жашківської міської ради Черкаської області. Вірш «Мені наснилась війна».

У віковій категорії 14-16 років здобули перемогу:

І місце – Кулик Назар, учень Славгородського ліцею Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області. Вірш «Незламні».

ІІ місце – Орлова Крістіна, учениця КЗСОР Сумської обласної гімназії-інтернату для талановитих та творчо обдарованих дітей, с. Олександрівка, Охтирський р-н, Сумська область. Вірш «Що буде завтра?».

ІІІ місце – Єфремова Вікторія, учениця КЗ «Одеський театрально-художній фаховий коледж». Вірш «Стиснені зуби».

У номінації «ПРОЗА» у  віковій категорії 6-9 років найвищі оцінки від журі отримали:

І місце – Попова Крістіна, учениця Дебальцівської філії опорного ліцею № 1 імені М. М. Коцюбинського Васильківської селищної ради Дніпропетровської області. Твір «Лист в минуле».

ІІ місце – Циганко Вероніка, учениця ЗОШ I-III ступенів № 1 Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області. «Казка про шкільного духа».

ІІІ місце – Шахнюк Єва, учениця Нетішинського ліцею № 2 Нетішинської міської ради Шепетівського району Хмельницької області. Твір «Заквітчай край солов’я».

У віковій категорії 10-13 років перемогли:

І місце – Мажуга Поліна, учениця КУ Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 25. Твір «Моє недитяче дитинство».

ІІ місце – Федина Олександра, учениця Великочернеччинського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Сумської міської ради. Твір «Чому заговорили звірі»;

ІІІ місце розділили:

  • Янталець Віктор, учень КЗ «Преображенська гімназія Кропивницької міської ради». Твір «Повернення в майбутнє».
  • Ярощук Вадим, учень Павлівського ліцею Васильківської селищної ради Дніпропетровської області. Твір «Я – українець!».

У віковій категорії 14-16 років здобули перемогу:

І місце – Єфімова Поліна, учениця КЗ «Лозівський ліцей № 1» Лозівської міської ради Харківської області. Твір «Крила стимфалійської птахи».

ІІ місце розділили:

  • Колосова Юлія, учениця КЗ «Базар’янський ЗЗСО І-ІІІ ступенів» Тузлівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області. Твір «Древній побратим»;
  • Лопатюк Софія, учениця Червонослобідського ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 1 Червонослобідської сільської ради Черкаської області. Новела «Танок на вагу життя».

ІІІ місце розділили:

  • Коломієць Влада, учениця Остерського ліцею № 2 Чернігівської області. «Війна».
  • Шульга Кароліна, учениця ЗЗСО «Лупарівський ліцей Галицинівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області». «Щоденник про коротке подружнє щастя».

У номінації «Краща ілюстрація до творів Івана Франка» у віковій категорії  6-9 років найвищі оцінки отримали роботи:

І місце – Лящук Мілана, учениця КЗСМО «Музична школа № 14» Криворізької міської ради Дніпропетровської  області. Ілюстрація «Твої очі, як море».

ІІ місце – Берговіна Діана, учениця КЗО НВК № 71 Дніпровської міської ради. Ілюстрація «Шлях до Свободи».

ІІІ місце – Демидюк Ірина, учениця Драбівської дитячої школи мистецтв Драбівської селищної ради Черкаської області. Малюнок «Журавлі».

У віковій категорії  10-13 років перемогли:

І місце – Шевченко Дарина, учениця Шевченківської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської обласної ради. Ілюстрація до казки «Ворона та Гадюка» (колаж).

ІІ місце розділили:

  • Масон Ілля, учень Бранського ліцею Мар’янівської селищної ради Луцького району Волинської області. Ілюстрація «В єдності наша сила».
  • Стеблина Євгенія, вихованка Гостомельського центру творчості дітей та юнацтва Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області. Ілюстрація «Заєць та їжак».

ІІІ місце – Яковин Єва, вихованка Івано-Франківського Центру розвитку дитини «Еники-Беники». Малюнок  «Лісові діви».

У віковій категорії  14-16 років здобули перемогу:

І місце – Коптєва Анастасія, учениця Криворізької гімназії № 85 Криворізької міської ради. Ілюстрація до віршованого твору «Беркут».

ІІ місце – Кулібаба Аделіна, вихованка дитячої художньої студії DaVinci, м. Зіньків Полтавської області. Ілюстрація «Багатогранна творчість І. Я. Франка».

ІІІ місце розділили:

Цьогоріч Оргкомітет ухвалив рішення не проводити церемонію нагородження наживо, тому дипломи і призи переможці отримають поштою. Подяки за участь у конкурсі буде також надіслано учням, чиї роботи увійшли до десятки найкращих у кожній номінації та своїй віковій категорії.

Нагадаємо, Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра» було засновано за ініціативи Міжнародного фонду Івана Франка у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, громадською організацією «Львівське товариство» у місті Києві та Львівським національним університетом ім. Івана Франка. У 2023 році до засновників конкурсу доєднався Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Тарас Франко: Тато і Шевченків “Кобзар”

У 2019 році Міжнародний фонд Івана Франка опублікував добірку спогадів “Як Франко з синами спорив”. У цих белетризованих оповідках середущий син Каменяра не приховував  дотепність Тата і жартівливі поради Мами, свої витівки і доброзичливу іронію братів. Оригінал машинопису цих спогадів зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві.

До 209-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка подаємо окремий спогад Тараса Франка про Тата і Шевченків «Кобзар». У тексті збережено усі лексичні, граматичні, орфографічні й стелістичні особливості оригіналу.

***

Велика баталія зчинилася, коли Тато /в 1907-1908/ взявся редагувати Шевченкові поезії, а якась нечиста сила намовила його поставити в тексті на численних словах наголоси.

— Тату, пощо  ті наголоси? Та хіба наша мова підлягає грецькій акцентуації? Може ще й спіртом /придихом/ її напоїти? – накинулися діти на Татові замисли і плани.

— Що ви, діти, знаєте! В нас люди декламують «Кобзаря» і ставлять такі фальшиві наголоси, що прямо вуха ріже, на концерті видержати не можна, на двір тягне якась невидима сила. Треба ж нарешті запобігти цьому знущанню над генієм українського народу.

— Але ж традиція не позволяє опоганювати текст варварськими наголосами! – гарячився син філолог класичний, не україніст.

— І ще більше та сама традиція не позволяє псувати мову перекрученими наголосами,- відгризався батько.

— Адже сам ритм показує, де повинен стояти наголос, – вставив середущий син, що займався між іншим метрикою, поетикою і фонетикою.

— Нічого ритм не показує, бо у Шевченка переважає силабічний вірш із свобідним ритмом.

— Але хто купує екземпляр «Кобзаря» стає його власником і наголошує свобідно, як сам хоче, і хто йому може наказати?- завважив менший син, може й мудро, але не науково.

— Не знаючи правильного акценту, краще не ставити ніякого, – сказав син, що не раз попікся на грецькім акценті, а тепер не будучи філологом і не відповідаючи за мовні потягнення, лиш оливи підливав до полемічного вогню.

Однозгідному блокові синів Батько протиставив силу аргументів /непевних/ і власну волю, в 1907 р. захитану сильною волею Грушевського, і таки поставив на своїм, бо розкидав по віршах Шевченка силу силенну наголосів над словами, від яких текст зарябів, як церковна слов’янщина титлами, єриками і паєриками. Нечуєві Левицькому певно серце краялося від такого «КОБЗАРЯ».

Сини, як легендарний Пилат, тільки руки вмили і скинули з себе всяку відповідальність. Гострий засуд на злощасні наголоси пройшов швидко з боку Доманицького . В київській «РАДІ » він рецензував львівське видання «КОБЗАРЯ» і не пощадив докорів редакторові, доказуючи, що багато з тих наголосів, які подано в тексті, на Звенигородщині не вживаються тай Шевченко ніяк не міг так акцентувати.

— Чи Тато буде відповідати щось на рецензію Доманицького? – запитав Андрій, прочитавши «РАДУ».

Та нащо! – відповів Тато лаконічно.

 

Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка

Тарас Франко: Спогади про Лесю Українку

Багатогранна, прогресивна, незламна аристократка, яка крізь усе життя несла незгасимий вогонь таланту, світло мудрості, жіночності і сили духу.

25 лютого відзначається 152-а річниця від дня народження Лесі Українки, яку в родинному колі часто називали “Зея”, “Зеєчка”, “Зеїчка”. Псевдо «Українка» вона запозичила від рідного дядька Михайла Драгоманова, який відіграв важливу роль у формуванні її особистості.

Вона навчилася читати в 4 роки (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова), у 5 написала перші листи Михайлу Драгоманову до Женеви, почала грати на роялі та створила власну музичну п’єсу, а в 6 – уже майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія», у 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», у 13 років вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка», а у 14 років опублікувала першу свою поему «Русалка». У 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів», а у 22 – за сприяння Івана Франка – видала першу поетичну збірку «На крилах пісень» накладом 500 примірників.

Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Знала понад 10 мов, які вчила самостійно вдома і у приватних викладачів. Мала хист до малювання і деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві. Любила музику – брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор. Знала близько 500 народних пісень. Відтак, у 1913 році її чоловік Климент Квітка записав з голосу Лесі останній великий цикл пісень.

За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремим виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). По собі Леся Українка залишила 12 поем, 22 прозових твори, 22 драматичні твори, понад 270 віршів, 33 незакінчені твори (їх можна почитати), 900 листів, а ще публіцистичні статті та неперевершені переклади світової класики.

Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною». Її життя обірвалось у 42 роки.

Подаємо оригінал спогадів Тараса Франка про Лесю Українку, який зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві.

З ДИТЯЧОЇ ПАМ’ЯТІ

 /Спогади про Лесю Українку/

Вже з мого зрілого віку, коли ми вдвох з моєю матір’ю Ольгою Федорівною розмовляли про минуле і згадували дитинство моїх братів та й моє, вона, жартуючи сказала:

_ А чи знаєш, Тарасе, що колись ти побив маленьку Оксаночку? Ти був тоді малолітній, і прокуратура не зважила на цю справу, але тепер, коли ти вже можеш відповідати перед законом, я нагадую тобі цю подію. Відмовлятись не берись, бо збереглися матеріали, що стверджують твою вину.

Це мене сильно зачепило, і я почав працювати головою, але пам’ять затялася, мов сокира в сукові. На допомогу прийшли документи. Виразно стояло чорним по білому:

Влітку 1891 року в село Колодяжне біля Ковеля заїхала моя мати зі своїми трьома синками, забіяками і страшними башибузуками. Найменший, Петро, худющий, як виголоджений кіт, не маючи змоги пошкодити якось інакше, нібито заразив чахоткою місцеву дітвору. Щоправда, пізніше лікарські оглядини виявили, що у хлопчика легені здорові, але підозріння залишилося в силі.

Старшенький, Тарасик, тобто я, пішов далі, зробив гірше: побив нічим не повинну дівчинку Оксанку – молодшу сестричку славетної письменниці Лесі Українки. Від молодших братів не відставав і найстарший, Андрій, також порядний гайстуряка.

Лариса Косачівна в той час була вже доросла, станула вже на літературний шлях як Леся Українка, отож до дитячих забав не втручалася і згаданим бійкам ніяк  ні запобігти, ні перешкодити не могла.

Я тоді був дуже малий і, звичайно, не пам’ятаю цих подій, як не пам’ятаю і самої господарки Олени Пчілки, в якої ми гостювали, і її доньки Лесі Українки. Все це знаю зі слів моєї матері. Перше до Колодяжного приїхала мати з нами без батька, бо дуже спішила застати дома Лесю, яка збиралася на початку літа кудись на курорт. Згодом прибув і батько, але був він тут недовго – справи не дозволяли розважатися, а, крім того, з відїздом Лесі Українки з Колодяжного зник для нього найбільший інтерес. Найбільше цікавився батько у Косачів бесідами з Лесею Українкою та рибальством.

Підрісши, я потроху, але систематично, почав знайомитися з творчістю поетеси, про яку багато розмов велося в нашій родині. Спочатку мене бентежили такі заголовки, як «Contra spem spero», зворушувала доля  «білої віли», гартувала впертість і завзятість шотландського лицаря. Ясно відчувалися паралелі до українського життя. Слабше запам’ятовувалися менші вірші, одне знав я певно, що це лірика переважно громадянська, патріотична, бойова. Недарма тато назвав Лесю одиноко мужнім письменником…

Ще пізніше я взявся за драматургію Лесі, динамічну, переповнену символікою і алегорією… Памятаю, що батько і мати не раз говорили не тільки про Олену Пчілку, але й про Лесю, збереглися теж їх листи до Івана Франка, запропастилися натомість листи Франкові до Лесі; сама адресатка знищила їх з огляду на часті поліційні обшуки.

Остання зустріч. Особисто познайомилися з Лесею Українкою мені довго не щастило: різниця віку, брак спільних зацікавлень, віддаль місць замешкання, державні кордони – все це не сприяло зближенню. Нарешті пролетіла по Львові сенсаційна відомість: «Леся Українка приїздить до Галичини. Хоче побувати в гуцульських горах». Згодом прийшло уточнення: «Леся проїхала австрійський кордон. Побувала у Львові коротко і звернула в зелену Буковину». Знов прекрасна деталь: «Леся гостює у своєї подруги Ольги Кобилянської» і уточнення:

«Відвідує села і містечка Буковини, зв’язані з акцією повістей, особливо “Землі”».

Ми, себто родина Франків, були тоді на канікулах у Криворівні. Були там, між іншим, Гнатюк, Хоткевич.

Дальша відомість, в листі О. Кобилянської, здається, до Коцюбинського, була така: «Леся Українка вибирається в гуцульські гори».

Ця звістка нас, молодих, не менше, ніж старших, прямо зелектризувала. «Їдучи в гори, – думали ми, – Леся Українка хіба не промине Криворівню, може, зупиниться в центрі української інтелігентщини». Нарешті мрії стали дійсністю. Лариса Косачівна в дорозі до високих гір, в дорожньому костюмі, зійшла на берег гірської річки Черемошу і зупинилася коло кладки… Там привітав її О. Волянський, головний діяч села, надійшов з Гнатюком мій батько, з другого берега ріки поздоровляв сердечно Коцюбинський, що якраз приймав на піску сонячні ванни, гостро заборонені йому всіма лікарями… Лесі ніщо не було заборонено, лиш здоров’я не дано. Стояла квола, бліда, як ішла, налягала на ногу… Непривітні для неї були гори, не могла на них вдиратись, Черемош її не вабив,  в ньому не могла купатись, а гуцульські ті дороги душу витрясли з тіла, звук трембіти навівав лиш сум.

Враження з Гуцульщини Леся Українка описала, між іншим, в листах до О. Кобилянської і за допомогою алегорії, як «хтось» замість «я», влила в ті листи чар поезії. Для нас, тоді ще дітлахів, божественна Леся залишилася блідим спогадом, забулися навіть короткі, беззмістовні фрази, якими ми обмінялися. Пропала для нас, як той Шіллерів нурець, ми більше не бачили її…

А твори живуть, бентежать і турбують, до праці рвуть, кличуть до життя і боротьби.

Тарас Франко

1961

Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка

Цьогоріч відзначаємо 166-ту річницю від дня народження Івана Франка

27 серпня, у 166-ту річницю від дня народження Івана Франка, у Дрогобичі, в рамках проекту Міжнародного фонду Івана Франка «Украдені імена», відбудеться панельна дискусія “Національна приналежність нематеріальної культурної спадщини ХVІІІ-ХХ ст.: теорія і практика”.

Під час заходу буде сформовано критерії повернення до української культурної спадщини історичних знакових постатей, які були украдені іншими державами. З іншого боку – очищення культурної спадщини України від діячів нав’язаних суспільству московською імперською пропагандою.

Панельна дискусія транслюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=d0YtFSGiESg

План заходу:

І ПАНЕЛЬ – «Український досвід декомунізації і деколонізації національного пантеону (практичні кейси)» – початок о 14:00 год.

ІІ ПАНЕЛЬ – «Культура пам’яті, імперська спадщина та дискусійні постаті (досвід інших країн – Республіки Польща, Австрії, Італії, Румунії, Великобританії та Франції)» – початок о 15:00 год.

ІІІ ПАНЕЛЬ – «Історичні постаті та їх ідентифікація в сучасній і майбутній Україні» – початок о 16:10 год. Час початку трансляції ІІ і ІІІ панелей орієнтовні.

У заході візьмуть участь науковці з Австрії, Великої Британії, Італії, Польщі, Румунії, України та Франнції. Серед основних спікерів: ДжованіБроджі (Мілан), Міхаель Мозер (Відень), Олена Певна (Кембрідж), Еміліано Раноччі (Удіне), Вікторія Фейбуа (Страсбург), Стефан Пурічі(Сучава), а також Володимир Бугров (Київ), Владислав Берковський (Київ), Ярослав Гарасим (Львів),  Наталія Кривда (Київ), Ігор Сварник(Львів), Тарас Вінцковський (Одеса), Ірина Склокіна (Львів), Ігор Сердюк (Полтава), Андрій Шевченко (Київ) та інші відомі науковці та громадські діячі.

Співорганізатори та партнери заходу: Міжнародний фонд Івана Франка, Дрогобицька міська рада, Міжнародна асоціація україністів, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівська обласна військова адміністрація, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі»,  Київський музей видатних діячів української культури, Всеукраїнська асоціація викладачів української мови і літератури.

Інформаційні партнери: Український культурний фонд, Медіацентр Україна, інформаційна агенція “Гал-інфо”, інформаційне видання “Фотографії старого Львова”, Дрогобицька інтернет газета «Майдан».

Збірку споминів про останнього онука Івана Франка презентували у Києві

У Києві презентували збірку споминів про останнього онука українського класика – Роланда-Олександра Франка. Презентація відбулася під час вечора пам’яті, який організував Міжнародний фонд Івана Франка спільно з Державним історико-культурним заповідником «Нагуєвичі» у Музеї видатних діячів української культури.

Книжка містить мемуарні матеріали Франкового онука, де згадуються окремі епізоди його життя, унікальні світлини з родинного архіву Франків, а також спогади людей, життєвий шлях котрих так чи інакше пересікався з Роландом Франком.

«Текст, який був написаний самим Роландом Тарасовичем за життя, закінчується 2008 роком, тому до написання спогадів ми запросили людей, які добре знали пана Роланда у різні періоди, щоб доповнити образ і спробувати зрозуміти, яким же був останній онук величного Івана Франка…» – зазначили у Міжнародному фонді Івана Франка.

Не усі змогли відгукнутися. І напевно, ця праця матиме продовження. Та нам вдалося зібрати важливі спомини про життя Людини-легенди, яка за 89 років свого життя «…не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею…» скромно і жертовно робила свою справу.

«Мемуарні спогади про Роланда Франка – це водночас і данина пам’яті онука великого Івана Франка, і своєрідна спроба дати духовний портрет справжнього українця, який, вийшовши зі знаного роду, гідно продовжив його змагання за «будуччину» рідного краю», – написав у післямові до збірника директор Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Святослав Пилипчук.

Передмову до збірки підготували директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус та співзасновниця Фонду Ольга Нижник. До книги увійшли спогади добрих друзів – Анатолія Волинського та Валерія Донченка, з якими Роланд Франко товаришував понад 50 років. Музейників: Марії Шутко, Ірини Сопотницької, Любові Плюйко та Богдана Лазорака з Нагуєвичів, Ганни Луцюк та Галини Кутащук із Криворівні, Ольги Гураль та Лариси Каневської з Києва. Збірка містить спогади науковців, які добре знали Роланда Франка: Миколи Мушинки зі Словаччини, Міхаеля та Майї Мозерів з Австрії, Ярослава Гарасима зі Львова та Галини Сабат із Дрогобича. Також свої спогади написали акторка театру та кіно Галина Стефанова та режисер Роман Веретельник і фундатори  Фонду Франка: народний депутат України Михайло Цимбалюк, голова Львівського товариства у Києві Тамара Смовженко та перший віцепрезидент Асоціації українських банків Віталій Романчукевич. До книги увійшли згадки про подорож  Роланда Франка до Канади у 2017 році, якими поділилися Іван Франко, архітектор із Торонто, та племінниця Блаженнішого Любомира Гузара Марія Рипан. І стаття відомого франкознавця Романа Горака, яка була опублікована в газеті “Літературна Україна”.

День пам’яті про Роланда Франка розпочався панахидою митрофорного протоієрея Ігоря Онишкевича у церкві УГКЦ на Аскольдовій Могилі у Києві.

У Музеї видатних діячів української культури відкрито експозицію – «Роланд Франко: онук Каменяра», яка діятиме до 26 серпня 2022 року.

Нагадаємо, Роланд-Олександр Франко помер 11 серпня 2021 року на 90-му році життя. Він був українським ученим-інженером, кандидатом технічних наук, дипломатом, громадським діячем, популяризатором творчості всесвітньовідомого діда, засновником і головою правління Міжнародного фонду Івана Франка та людиною, яка безкоштовно здобула для України науково-дослідну станцію “Фарадей” в Антарктиці (тепер станція “Академік Вернадський”).

15 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО АННУ ФРАНКО-КЛЮЧКО

Анна Франко – наймолодша дитина і єдина донька Івана й Ольги Франків – народилася 9 серпня 1892 року у Львові. Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка, членкиня Собору святого Володимира та Об’єднання українців Канади. До 130-річчя від дня народження єдиної доньки Івана Франка й Ольги Франко з Хоружинських ми підготували цікаві факти з її біографії.

Доньку назвали Анною, бо з’явилася вона на світ у Львові два дні опісля свята на пошану матері Діви Марії – Успіння праведної Анни. Близькі називали Ганнусею, Гандзею, Гандзунею, а батько кликав Міною. «…Як тато з’являвся між нами, ми старались опанувати його для себе і зараз же влазили йому на коліна. Тато сміявся, приговорюючи: «Міцько й Міна повлазили на коліна»», – згадувала Анна у своїх споминах.

Анну хрестили у віці чотирьох років у домівці Франків. Обряд хрещення 3/15 листопада 1896 року здійснив о. Емануїл-Євгеній Воробкевич– душпастир православної парафії у Львові. Хресними батьками стали дружина гімназійного учителя Валерія Коцовська, член «Старої Громади» і культурний діяч з Києва Ізмаїл Новицький та відсутній Франковий товариш і поет Микола Вороний.

У дитинстві Анна була досить жвавою і веселою дівчинкою. У своїх споминах вона писала: «Ми четверо дітей, як нас називали — «Франчата», були надзвичайно живі, рухливі і збиточні. Повернувшись до наших кімнат, ми заводили нові іграшки, повні гамору, сміху й плачу, так, що й татові, хоч як він був терпеливий, уривався терпець…» Понад усе Анна любила родинні вакації та батькові казки: «Тато оповідав казки дуже цікаво, якраз тоді компонуючи для нас свої байки «Коли ще звірі говорили», що їх ми так дуже любили й бажали все наново слухати. Ми, заслухані й задивлені в чаруюче обличчя тата, хотіли слухати якнайдовше, і мамі була велика морока покласти нас спати».

Вчилася Анна у приватній українській школі для дівчат ім. Т. Шевченка при Руському педагогічному товаристві, яка стала для неї другою родиною. Закінчивши школу та вчительську гімназію при ній, Анна не змогла отримати посаду викладачки, а тому працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер» та відвідувала курси медсестер. «Ми не мали ані знатних «цьоців», ані впливових вуйків. Ми були дітьми поета, правда, визначного й ціненого, і це нам на кожному кроці підкреслювали. Нам говорили «ви великих батьків малі синове», а брат Петро дістав епітет «найгіршого твору Івана Франка»», – писала Анна у спогадах.

Анна була доброю помічницею матері, змалечку була привчена до хатнього господарства. Тому й обід здебільшого готувався тоді, коли 13-літня Анна поверталася зі школи. Зі споминів самої Анни дізнаємося, що вранці, перед школою, діти йшли до пивниці різати і колоти дрова, бігли до склепу (магазину) по молоко і хліб, готували сніданок і лише потім ішли до школи. Іван Франко писав у листі до Єлисея Трегубова, що Анна «у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи».

Для батька Анна була не лише розрадою, вона була його оберегом і помічницею. Він же для неї залишився «заступником і втіленням найвищої справедливості». Анна намагалася допомагати батькові у всьому, адже паралізовані руки робили Франка безпомічним у побуті. У 1913 році саме Анна супроводжувала батька до Чернівців, де він читав свого «Мойсея»: «…Читання скінчилося пізно вночі. Тато був втомлений, але його очі ясніли. Він знав, що хто чув його «Мойсея» з його власних уст, цього ніколи не забуде».

За першу нагоду поїхати з дому Анна вхопилася, як за рятівну соломинку, бо не могла стерпіти агресії матері. У червні 1914 року її тітка, Олександра Хоружинська-Ігнатович, запросила Анну в гості у село Плютинці, що на Київщині. Іван Франко супроводжував доньку, але на кордоні його не пропустили. Тоді відбулося їхнє останнє побачення, їхній останній поцілунок і, по суті, прощання. Через початок Першої світової війни Анна не змогла перетнути кордон із Австро-Угорщиною і повернутися додому. Лише за чотири роки їй випала така можливість, але це вже було по смерті батька.

Перебуваючи у Києві, Анна закінчила курси при місцевій школі сестер милосердя та стала працювати у шпиталі, а у вільний час – у товаристві для допомоги арештантам. Згодом погодилася на пропозицію заступника голови Центральної ради Володимира Винниченка і працювала в Міністерстві внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського Центрального Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни.  Відвідувала вечірні студії у Київському університеті, вчила української мови військових і вела курси для неграмотних. Брала активну участь у громадському та культурному житті.

У січні 1919 р. з місією Червоного Хреста Анна Франко виїхала до Берліна для допомоги українським військовополоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка (1891–1948). Після закінчення місії у 1921 році молода родина виїхала на Закарпаття, де прожила 20 років у селі Довгому. У подружжя народилося двоє синів: Тарас (1920 – 15.08.1983) і Мирон (26.02.1922 – 12.09.2004). Анна часто приїжджала до Львова навідати маму і була на відкритті пам’ятника на могилі І. Франка на Личаківському цвинтарі у 1933 р.

У 1939 р., коли Закарпаття передали угорцям, Анну із синами за 24 години депортували із села Довгого до Відня, а чоловіка забрали до концтабору поблизу міста Ньїредьгази. Анна згадувала: «Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України».

Родина Анни Франко-Ключко оселилася у Відні. Дякуючи колосальному досвіду і фаховості Петра Ключка, йому дають посаду лікаря у віденському шпиталі Ляйнц. Але у 1945 р. Петра Ключка було заарештовано через наклеп сусідки-австрійки про його можливу співпрацю з нацистами, відтак переведено до Львівської пересильної тюрми. У 1946 р. за активної участі Анни Петра Ключка звільнили з радянської в’язниці, але з масою хвороб. Вони виїхали до Зальцбурга, але їхнє сімейне життя тривало недовго – лише до 1948 року.

Після смерті чоловіка Анна вслід за старшим сином емігрувала до Канади й оселилася в Торонто, де прожила останні 40 років. У Канаді Анна працювала медсестрою у «Східному загальному шпиталі» та «Новому шпиталі “Гора Синай”», очолювала допоміжний громадський Комітет Пань в першому Пансіоні ім. Івана Франка, займалася просвітництвом, культурною діяльністю та публікувалась у діаспорних виданнях. Жила разом зі своїм меншим сином Мироном, невісткою Надією та онучкою Галиною, яка й дотепер мешкає в Торонто. Свої останні роки Анна Франко-Ключко провела у другому Пансіоні ім. Івана Франка в Торонто.

Готуючись до 100-річчя від дня народження Івана Франка, Анна доповнила і видала книжку споминів про батька – «Іван Франко і його родина». У листі до автора вступного слова, Романа Малащука, Анна писала: «Я старалася задокументувати факти з життя мого батька і його цілої родини без фальшу і прикрашування, без замовчувань або переіначувань, що не раз приходилося мені робити з великим болем у серці». Через цю книгу в 1956 році радянська влада заборонила їй приїхати на 100-літній ювілей батька.

На батьківщину Анна приїжджала лише двічі: в 1967 та 1971 роках. У перший приїзд 28 квітня 1967 року Анна Франко-Ключко побувала у Києві, Ужгороді, Полтаві, Одесі, Львові, Дрогобичі,  Бориславі, Івано-Франківську, Косові, Коломиї, Нагуєвичах, Криворівні та Довгому. «Що таке рідна земля, що таке український вишневий садок коло хати, може зрозуміти той, хто їх довго не бачив…» – писала Анна. У 1971 році Анна приїхала у Київ до хворого брата Тараса. На її руках він і помер. Востаннє тоді вона відвідала рідний Львів.

Померла Анна Франко 24 квітня 1988 року.

Похована на найбільшому українському кладовищі – Цвинтарі Святого Володимира в Оквіллі (Онтаріо, Канада). На цвинтарі височіє скромна світла стела, яка в анфасі схожа на двометровий стовп. Угорі – тризуб у декоративному вінку, під ним – відома фраза «Не пора…» і горельєф Івана Франка у формі ювілейної бронзової медалі.



Наші партнери