Квартира-музей родини І.Франка
«Іван Франко очима дітей» – відкрилася нова художня виставка
Сьогодні, 9 червня, в Музеї видатних діячів української культури відбулося відкриття виставки «Іван Франко очима дітей».
В експозиції представлені кращі портрети Івана Франка, які створили учасники Всеукраїнського учнівського літературно-мистецького конкурсу “Стежками Каменяра” за 6 років.
Нагадаємо, щорічне змагання для учнів українських шкіл проводить Міжнародний фонд Івана Франка з 2017 року у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, громадською організацією «Львівське товариство» у місті Києві та Львівським національним університетом імені Івана Франка.
АНДРІЙ ФРАНКО: 10 ЦІКАВИХ ФАКТІВ З ЖИТТЯ ФРАНКОВОГО ПЕРВІСТКА
Сьогодні, 22 квітня, 110-ті роковини від дня смерті найстаршого сина Івана Франка, перекладача, етнографа, фольклориста, редактора, джерелознавця, дипломованого знавця «греко-латини» і поціновувача античної поезії, вірного і надійного помічника, секретаря, опікуна Каменяра – Андрія Франка. До вашої уваги 10 цікавих фактів з його біографії.
УЛЮБЛЕНИЙ ПЕРВІСТОК
16 липня 1887 року у Львові у Івана Франка та його дружини Ольги народився первісток. «Андрусь», «Андруньо», «Андрусько», «Андруник» – був хоч і хворобливою, але безмежно залюбленою дитиною. В листі до Михайла Драгоманова Франко писав: «…жінка ним не налюбується, та й я якось веселіше працюю під його чалапкання і балакання». Хлопчика охрестили 15/17 жовтня 1889 року у православній церкві у Львові. «Хлопчик мене радує і печале разом, начинає дуже капризничать, усе хоче буть на моїх руках. Хочу його садити, а він вигинається і не дасться, посадити, врешті я його положу. Вийду в другу хату, а він хникає, хникає аж доки я не витримаю прийду до него…», – писала Ольга Франко.
МАМИН МІЗИНЧИК
Андрій був улюбленою дитиною мами. Він ріс мовчазним, тихим і спокійним хлопчиком і був геть не подібний на своїх молодших братів. «Тарасьо і Петруся дуже веселі, здорові, а Андруся все чогось смутний. Чи він так мислить над чимсь, чи він має в собі якись недостатки – не знаю, а може, він вийде з того, як говорила не раз баба», – писала Ольга Франко чоловікові. Влітку, коли вибиралися на природу, Іван Франко любив ходити на тихе полювання разом зі уважним Андруником, який поділяв особливу пристрасть батька. «Щоб заповнити час, ходимо оба з Андрієм щодень на гриби, хоча властивого врожаю правдивих ще не було, а може й зовсім не буде. Два рази ходили ми на афини і принесли по неповному кошику», – писав Іван Франко дружині.
ПРИСТРАСТНИЙ ФІЛАТЕЛІСТ
Франковий первісток вирізнявся своєю мовчазливістю і вдумливістю, йому важче давалися фізичні навантаження. Проте з дитинства Андрій виявив себе як завзятий марколюб . Тому попри усю свою зайнятість, Іван Франко намагався додати до Андрієвої колекції різноманітні марки. «Андруся дуже втішився тим маркам, що ти йому прислав. І по тому поводу була зараз же бійка межи хлопцями», – писала пані Франкова чоловікові.
ЗАВЗЯТИЙ УЧЕНЬ
Андрій змалку ріс дуже хворобливою дитиною, тому пішов до школи пізніше, разом з молодшим на два роки Тарасом, який був для нього близьким другом і надійним помічником як в дитячих пустощах, так і в навчанні. З 1894 р. брати Андрій і Тарас навчалися у народній школі ім. Марії Магдалини, а 1895 р. вступили до цісарсько-королівської академічної ґімназії, яку закінчили 1907-го. Тарас Франко в автобіографічному оповіданні «На Чивчин!» писав, що Андрій «начитаний і напханий наукою, як гуска в осені галушками». Вчився Андрій добре, дуже любив німецьку літературу та культуру; важче давалася йому математика. Попри свою тяжку недугу Андрій багато читав, любив вчитися і мав гарну пам’ять.
МУЧЕНИК НЕВІЛІКОВНОЇ ХВОРОБИ
Ще у дитинстві з Андрієм сталася біда, яка залишила слід на усе життя. За спогадами брата Тараса, епілепсія в нього почалася від випадку, коли одного разу місцеві хлопчаки кинули в Андрія каменем і потрапили у голову, пошкодивши череп та, очевидно, травмувавши мозок. Про цей страшний день згадувала сестра Анна Франко: “Одного разу вечором ми верталися домів Андрій біг попереду. Нараз вискочив з-за плоту жидик, кинув великим каменем і поцілив Андрія простісінько в голову. Андрій упав на землю безпритомний, обіллятий кров’ю. Тато заніс його до дому. Покликав лікаря. Згодом рана загоїлася, й здавалося, що горе проминуло. Та так не сталося: в мозку залишилася травма, і під її впливом бідний Андрій після кількох років дістав тяжку невиліковну недугу – епілепсію».
КЛАСИЧНИЙ ФІЛОЛОГ
Після закінчення ґімназії у 1907 р. Андій і Тарас вступили на філософський факультет до Львівського університету. Однак, недуга батька завадила повноцінному навчанню. З 1908 р., коли внаслідок хвороби в Івана Франка були фактично паралізовані руки, Андрій допомагав йому і у побуті, літературній та науковій роботі. Майже весь вільний час Андрій віддавав батькові. Водночас, активно займався й власними науковими студіями. Андрій закінчив Львівський університет у 1912 році.
СЕКРЕТАР КАМЕНЯРА
Поруч з Іваном Франком завжди був Андрій, який став його незамінним помічником і виконував синівський обов’язок. «У похилому віці Татові потрібен був особистий секретар тримати в порядку рукописи і листи, пагінувати сторінки, комплектувати часописи, вести бібліографію домашньої бібліотеки, давати консультації гостям-читачам. Допомагали йому всі три сини, але найбільше Андрій, який найкраще з-поміж нас орієнтувався в особистому архіві батька, найшвидше міг відшукати потрібну книгу, сторінку, цитату», – писав у своїх споминах Тарас Франко. Під диктування батька він писав наукові та художні твори, робив переклади, коментарі, редагував тексти. Зокрема, нарис Івана Франка «Історія моєї хвороби» був писаний рукою сина. Завдяки Андрієві побачило світ українське мудрослів’я Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки». У передмові до ІІІ тому Іван Франко резюмував: «На закінчення складаю щиру подяку моєму синові Андрієві, без якого помочі і дуже старанного співробітництва я при безвладності обох рук не міг би був повести сеї праці так, як вона фактично доконана. Особливо немало праці задав він собі в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу та в добиранні численних варіантів із друкованих джерел», – писав Іван Франко.
ВІРНИЙ ПОМІЧНИК
Андрій відігравав важливу роль у житті Івана Франка і був його надійним супутником у подорожах. На початку 1909 р. їздив з Іваном Франком на лікувальний курорт у м. Ловран (територія сучасної Хорватії). Як почувався письменник під час перебування у Ловрані і якими були його справи, Андрій писав Карлу Бандрівському: «Високоповажний пане! Завдяки лікарству д. Едера татові тепер значно полегшало, через що і спить добре, і навіть відчуває деяку полекшу в руках, – писав Андрій. – Маю надію, що незадовго руки цілком випростуються». Супроводжував Андрій батька до різних міст і сіл, де Франко публічно читав свого “Мойсея”. Їздив також до Києва забрати хворого батька. Сучасники згадували, що з Києва І. Франко виїхав увечері в неділю 12 квітня 1909 року разом зі старшим сином Андрієм. По від’їзді письменник казав, що він почував себе тут краще і обіцяв приїхати влітку знову, щоб зробити ряд екскурсій по старих приватних архівах, бібліотеках, монастирях і церквах.
ОПТИМІСТИЧНИЙ ДОСЛІДНИК
Заохочення Іваном Франком своїх дітей до збирання фольклорно-етнографічного матеріалу суттєво вплинуло на їхні наукові інтереси. Під впливом батька Андрій Франко, як і його брати, зацікавився науковою та дослідницькою роботою, розпочав власні студії у галузі фольклору та етнографії. По закінченні навчання в університеті Андрій, за порадою батька, підготував наукову розвідку «Григорій Ількевич як етнограф». Тарас Франко згадував: «В роках 1910-1913 Андрій уже менше помагав татові. Працював над власною дисертацією «Григорій Ількевич як етнограф», що згодом вийшла окремим друком уже по смерті Андрія в 1913 р.».
«Я ВТРАТИВ В НЬОМУ… НАЙДОРОЖЧОГО ПОМІЧНИКА»
Тяжка недуга була постійною товаришкою Андрієвого швидкоплинного життя. На 26-му році життя, в ніч з 21 на 22 квітня 1913 року, Андрій Франко помер від епілепсії. Про цей трагічний день брат Тарас згадував: «На весні 1913 року Андрій почував себе погано. В нашому садку саме зацвіли жовтуваті іриси. Дня 21 квітня під вечір ми троє, як звичайно, пішли до СОКОЛА на гімнастику. Вільні, долівкові вправи Андрій робив дуже пильно і старанно, а потім з великим запалом вправлявся ще на бруссях /поруччях/.
– Андрію, – кликали ми з одягальні – чому не перебираєшся? Тож до дому пора йти!
– Знаю! Але ще трохи покручуся!
– Немов прочуваючи, що в останнє.
До дому йшов пиняво. Вечеряти не захотів. А ранком його не стало. Раптова смерть Андрія всіх дома приголомшила. Мама гірко ридала. Тато був пригноблений і заломаний душевно. Я нарвав букет квітів з нашого саду на шлях у вічність. Дорогому братові, першому помічникові Великого Каменяра».
«Поховали Андрія скромно на віддаленому місці Личаківського цвинтаря. Тато припав на коліна коло домовини, а сльози котилися по його обличчі… Та довелося лишити дорогу могилу, іти додому», – згадувала сестра Анна.
Передчасна смерть Франкового первістка спричинила глибоке потрясіння для обох батьків, особливо для Ольги Франко, яка так і ніколи не змирилася зі смертю улюбленого сина.
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
10 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО РОЛАНДА ФРАНКА
Він був найменшим онуком Івана Франка. Самовідданий представник Франкового роду, який гідно ніс це славне прізвище усе своє життя. Його діяльність помітною сторінкою увійшла в історію України. Це він здобув для України Антарктиду, об’єднав навколо себе українську діаспору Британії, створив Міжнародний фонд Івана Франка, організував однойменну міжнародну премію, заснував у Києві родинний музей та був консультантом у створенні фільму «Захар Беркут». Його життєпис заслуговує на особливу увагу.
З нагоди 91-ї річниці від дня народження розповідаємо 10 цікавих фактів про Роланда Франка.
1. З’явився на світ 28 березня 1932 року у Львові в будинку, який збудував Іван Франко. Був третьою дитиною і єдиним хлопчиком у родині Тараса і Катерини Франків. Діда не знав, бо народився майже за 16 років по смерті Івана Франка, а от бабцю Ольгу Франко (з Хоружинських) пам’ятав: «Я добре пам’ятаю, як Ольга Федорівна виходила зі своєї кімнати і голосно кликала мою маму “Катрусю, зайди до мене”, бо, крім неї, не хотіла нікого бачити у своєму помешканні. Я тільки міг зустрітися з нею деколи на подвір’ї під час прогулянок. Бабуся часто прикликувала мене, пригощала смачним варенням, просила не бігати швидко, після чого заспівувала тихенько якусь пісеньку».
2. Своїм незвичним ім’ям Роланд завдячує батьку Тарасу – знаному перекладачеві грецьких і римських поетів, яким щиро пишався і називав його не інакше як загартованим Франковим соколом. Напередодні народження спадкоємця батько Тарас переклав з давньофранцузької українською мовою поему «Пісня про Роланда». Надихнувшись героїзмом графа, син отримав таке ім’я. «Батько тоді так “кохався” у середньовічній європейській літературі, що вирішив назвати мене Роландом».
3. Під час хрещення, яке відбулося 3 квітня 1932 року у церкві Успіння Пресвятої Діви Богородиці у Львові, отримав подвійне ім’я Роланд-Олександр. Хресними батьками були правник Петро Сосенко та дружина Петра Франка Ольга-Марія Франко (з Білевичів), а обряд хрещення здійснив о. І. Кішакевич. Вважав себе іграшкою для старших сестер, адже був найменшим у родині. Домашні часто кликали його Рольцьо, Ролянд, Роландо.
4. Безмежно любив свою маму Катерину Франко (з Фалькевичів) і був їй вдячний не лише за життя, а й за ту материнську любов та опіку, якою був наділений, і за тверду позицію не займатися філологією, бо дід і батько вже все написали. Саме за її порадою вступив на нафтовий факультет Львівського політехнічного інституту, бо приваблювала гірнича форма, яку носили студенти факультету. Після переїзду до Києва у 1950 році продовжив навчання на гірничому факультеті Київського політехнічного інституту.
5. Понад тридцять років віддав праці в Київському інституті автоматики. Закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію та пройшов усі посади – від наукового співробітника до заступника генерального директора. З 1972 до 1978 року очолював Всесоюзний науково-дослідний інститут аналітичного приладобудування, що виокремився з Інституту автоматики. Автор близько 50 праць у галузі автоматичного регулювання та приладобудування.
6. Від арешту врятувало дідове прізвище. Приводів було декілька: створення підпільної націоналістичної організації «Кров України», читання націоналістичної літератури і «бандерівських» листівок та заміна портретів Леніна і Сталіна на портрети Тараса Шевченка та Івана Франка у школі, де він навчався. «Група хлопців нашого класу одержала найвищий присуд – 25 років ув’язнення. Реабілітація прийшла тільки із хрущовською відлигою. Я розповів про цю подію в моєму житті тільки моїй матері. Ні батько, ні особливо сестра Зиновія нічого не знали».
7. Як і його всесвітньовідомий дід, пробував себе в політиці. У 1963 році був депутатом 9-го скликання Київської міської Ради депутатів трудящих та тричі (1969, 1971, 1973 рр.) був обраний депутатом Шевченківської та Московської районних рад міста Києва. У 2006 році балотувався до Верховної Ради України. Хоча мешти конкуренти і не крали, як у діда, депутатом так і не став.
8. Дипломатична служба. Роланд Франко впродовж 1993-1996 рр. був радником з питань науки в Посольстві України у Великій Британії. І найбільшим своїм життєвим здобутком вважав передачу Україні науково-дослідної станції «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський»). Посольство України не думало брати участь в торгах, бо Україна не мала 20 мільйонів фунтів стерлінгів і навіть була суперечка з послом, але Роланд Тарасович, всупереч усьому, вирішив боротися до кінця, бо вважав, що ця станція – це депозит в майбутнє. «Я постарався дізнатися все, що можливо, про українських полярників, зв’язався з Академією наук України, організував поїздку до нашої держави англійських спеціалістів на чолі з Франком Керрі, а також приїзд до Лондона представника українських дослідників, полярника Юрія Оскрета. Почались активні переговори. Британський Форін офіс дав згоду на передачу Україні антарктичної станції “Фарадей” безкоштовно за умови продовження досліджень, розпочатих британцями. Члени першої експедиції, за участю українських дослідників, сфотографувалися на одній з вершин льодовика і прислали мені фотографію з написом “Роландові Франку – Хрещеному батьку справи”».
9. Робота у Великій Британії повернула йому його «я». Він щиро поважав англійців за їхній консерватизм та зміг об’єднати навколо себе українську діаспору Британії, примиривши «мельниківців» із «бандерівцями». А ще, завдячуючи Роландові Франку і його дружнім відносинам з паном Ярославом Кінашем (колишній десятник дивізії СС «Галичина» й учень Тараса Франка), українське Посольство безоплатно отримало для консульства будинок в Единбурзі. А також не без його участі у 1993 році Посольство України здобуло безкоштовно два будинки у Лондоні на Кенсінгтон-Парк-роуд та на Басет-роуд, які належали пану Василю Борецькому. «Мені здається, що мої добрі відносини з українською еміграцією у Великій Британії принесли не тільки особисте задоволення, але і певну користь українцям і державі».
10. Громадська діяльність. Роланд Франко завжди прикладав неймовірно багато зусиль задля інтересів держави. Зокрема, у червні 2015 року він заснував Міжнародний фонд Івана Франка, а також ініціював щорічне вручення однойменної міжнародної премії, першим лауреатом якої став Блаженніший Любомир Гузар. У 2016 році відкрив у Києві музей родини Івана Франка – у тій самій квартирі, в яку 1950 року радянська влада насильно переселила зі Львова його родину. Ініціатор створення Всеукраїнського учнівського літературно-мистецького конкурсу «Стежками Каменяра», за 6 років існування якого понад 12 тисяч учнів намагалися збагнути глибину мудрого Франкового слова, розкрити секрети майстерності Каменяра та осмислити багатогранний доробок українського Мойсея.
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
У Києві презентували виставку «Франко – син Франка»
Франко – син Франка: у Києві презентували нову виставку
У суботу, 18 березня, у Києві Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Музеєм видатних діячів української культури презентували виставку «Франко – син Франка».
Як зазначають організатори, виставка приурочена до 134-ї річниці від дня народження Тараса і 91-ї річниці від дня народження Роланда Франків.
В експозиції представлено оригінали документів, машинописів, листи та світлини з родинного архіву. Окрасою виставки є особисті речі та художні роботи Франкового сина. Багато експонатів на широкий загал виставляються вперше.
Виставка, яку створено з унікальних експонатів Міжнародного фонду Івана Франка, триватиме з 18 березня по 21 травня.
Тарас Франко про Тараса Шевченка
9 березня виповнюється 209 років від дня народження пророка, митця слова і пензля, апостола свободи і сподвижника справедливості – Тараса Григоровича Шевченка.
Його земне життя тривало всього 47 років, з яких лише 12 років він був вільною людиною. 24 роки він був кріпаком і 11 років перебував на військовій службі, у засланні та під слідством за вільнодумство і любов до України.
Він не став прислужником російського царату, проте став відомим на увесь світ, хоча закінчив лише 2 класи церковноприходської школи.
Найвідомішу його книгу – “Кобзар” – було перекладено більш ніж 100 мовами і видано понад 8 мільйонів копій. Він написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичні твори; збереглося 835 художніх творів у різних стилях і напрямах. За власні кошти видав перший в Україні “БУКВАР”, який вийшов друком у 1861 році накладом у 10 тис. примірників і був призначений для вивчення грамоти у безкоштовних школах.
Був невисоким на зріст (2 аршини і 5 вершків, що дорівнює 164,46 см), мав незворушну хохлацьку впертість, вважався «душею компанії» і затятим романтиком, любив музику і сам грав на гармоніці.
Очевидно, що в домашньому колі Франки неодноразово говорили про Шевченка, а сам Каменяр постійно осмислював і досліджував спадщину Кобзаря. Син Франка Тарас залишив по собі цікаві тексти про Шевченка, які написані у притаманному йому гумористичному тоні.
Подаємо оригінал машинопису Тараса Франка про Тараса Шевченка, який зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві, зі збереженою стилістикою й орфографією.
БЕЗСМЕРТНИЙ ШЕВЧЕНКО
Шевченко – справжній
Не буває такого, щоб при заліку чи при іспиті ні один студент і ні одна студентка не провалились. Отож виходять раз з іспитового залу два студенти, крайно схвильовані, один перебільшено блідий, другий червоний, злі як собаки, дивляться вовком, шкода питати – не повезло.
А третій студент збоку, певно здав добре, бо веселий, з пафосом цитує «Кобзаря»:
«Як би ви вчились так як треба,
То і мудрість би була своя!»
Шевченко – парафразований
Радянська людина рідко обходиться без розваги, хоч би картової. Грають на селі і в місті, в клубах і на приватних квартирах, сидячи і лежачи, грають в транспорті, луплять і в лісі. Переважно грають в «дурня» підкидного за бездурно, часом цупають і щось грішного. Не заборонений і «брідж», ще хитріший від преферанса, повний проблем.
Тих, що програють, потішають:
«Як би ви грали так як треба,
То й робер¹ швидко був би свій!»
¹ РОБЕ́Р, а, чол. У деяких картярських іграх — коло гри, що складається з трьох окремих партій.
Доповнення тексту
На західній Україні улюблені були актуальні пародії до слів Шевченка. Один «дослідник» доповнив слова відомої сентенції, як ніби цензурну куп’юру:
«Обніміте, брати мої, найменшого брата,
/Та сестер не обнімайте, бо вони – дівчата!/»
Садок вишневий.
/Пародія/
Панок дрантивий коло хати,
Хруні¹ під корчмою гудуть…
Пан-отчик хоче научати,
Так жандарм кольбов не дає.
¹Хруні – підлабузники з багатших селян, панські попихачі, що продавали свій «голос» /бюлетень/ при виборах.
Шевченко – віруючий
Був точно 1907-ий рік. Як абітурієнт / випускник 8-го класу класичної ґімназії я одержав від М. Пачовського/ учителя української мови завдання – написати Вступне слово про Шевченка і виголосити його на учнівськім концерті в дні 9 березня. Відчит, не довгий, я виготовив швидко, не приховуючи революційності поета. Учитель схвалив мою працю, але захотів її провірити ще й директор. Незабаром я був покликаний до канцелярії.
— Реферат про Шевченка треба грунтовно переробити! – сказав директор дуже поважно. Шевченко був не тільки патріот, але й глибоко віруючий чоловік.
— Так! – кажу я – Шевченко вірив у прихід революції!
— Нехай абітурієнт не прикидається дурником! Нам революційний Шевченко не потрібний! Зрозумів? Нехай абітурієнт це собі добре затямить!
— Нехай хтось інший затямить! Я ні!
З тим я і пішов. – Реферат написав і прочитав інший восьмак.
Шевченко – генерал
До мене часто приходили на квартиру товариші поляки. Раз у розмові згаданий був Шевченко Тарас.
«Давай – думаю – випробую, чи багато знають сусіди про геніального сина українського народу!»
Я намалював Шевченка в мундирі генерала, одягнув у гарні рами, повісив на стіну. Жду.
Прийшли колеги. Звернули увагу.
— Чи справді Шевченко був генералом? – питає один з легким сумнівом у голосі.
— Треба знати його біографію – палко встряв другий. За 20 років військової служби.
— 10 років – поправляю я.
— Хай буде десять. При його феноменальних здібностях він міг дослужитися не знати як високого ступіня – випалив другий з великим переконанням.
Тарас Франко
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
Тарас Франко: Тато і Шевченків “Кобзар”
У 2019 році Міжнародний фонд Івана Франка опублікував добірку спогадів “Як Франко з синами спорив”. У цих белетризованих оповідках середущий син Каменяра не приховував дотепність Тата і жартівливі поради Мами, свої витівки і доброзичливу іронію братів. Оригінал машинопису цих спогадів зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві.
До 209-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка подаємо окремий спогад Тараса Франка про Тата і Шевченків «Кобзар». У тексті збережено усі лексичні, граматичні, орфографічні й стелістичні особливості оригіналу.
***
Велика баталія зчинилася, коли Тато /в 1907-1908/ взявся редагувати Шевченкові поезії, а якась нечиста сила намовила його поставити в тексті на численних словах наголоси.
— Тату, пощо ті наголоси? Та хіба наша мова підлягає грецькій акцентуації? Може ще й спіртом /придихом/ її напоїти? – накинулися діти на Татові замисли і плани.
— Що ви, діти, знаєте! В нас люди декламують «Кобзаря» і ставлять такі фальшиві наголоси, що прямо вуха ріже, на концерті видержати не можна, на двір тягне якась невидима сила. Треба ж нарешті запобігти цьому знущанню над генієм українського народу.
— Але ж традиція не позволяє опоганювати текст варварськими наголосами! – гарячився син філолог класичний, не україніст.
— І ще більше та сама традиція не позволяє псувати мову перекрученими наголосами,- відгризався батько.
— Адже сам ритм показує, де повинен стояти наголос, – вставив середущий син, що займався між іншим метрикою, поетикою і фонетикою.
— Нічого ритм не показує, бо у Шевченка переважає силабічний вірш із свобідним ритмом.
— Але хто купує екземпляр «Кобзаря» стає його власником і наголошує свобідно, як сам хоче, і хто йому може наказати?- завважив менший син, може й мудро, але не науково.
— Не знаючи правильного акценту, краще не ставити ніякого, – сказав син, що не раз попікся на грецькім акценті, а тепер не будучи філологом і не відповідаючи за мовні потягнення, лиш оливи підливав до полемічного вогню.
Однозгідному блокові синів Батько протиставив силу аргументів /непевних/ і власну волю, в 1907 р. захитану сильною волею Грушевського, і таки поставив на своїм, бо розкидав по віршах Шевченка силу силенну наголосів над словами, від яких текст зарябів, як церковна слов’янщина титлами, єриками і паєриками. Нечуєві Левицькому певно серце краялося від такого «КОБЗАРЯ».
Сини, як легендарний Пилат, тільки руки вмили і скинули з себе всяку відповідальність. Гострий засуд на злощасні наголоси пройшов швидко з боку Доманицького . В київській «РАДІ » він рецензував львівське видання «КОБЗАРЯ» і не пощадив докорів редакторові, доказуючи, що багато з тих наголосів, які подано в тексті, на Звенигородщині не вживаються тай Шевченко ніяк не міг так акцентувати.
— Чи Тато буде відповідати щось на рецензію Доманицького? – запитав Андрій, прочитавши «РАДУ».
Та нащо! – відповів Тато лаконічно.
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
Тарас Франко: Спогади про Лесю Українку
Багатогранна, прогресивна, незламна аристократка, яка крізь усе життя несла незгасимий вогонь таланту, світло мудрості, жіночності і сили духу.
25 лютого відзначається 152-а річниця від дня народження Лесі Українки, яку в родинному колі часто називали “Зея”, “Зеєчка”, “Зеїчка”. Псевдо «Українка» вона запозичила від рідного дядька Михайла Драгоманова, який відіграв важливу роль у формуванні її особистості.
Вона навчилася читати в 4 роки (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова), у 5 написала перші листи Михайлу Драгоманову до Женеви, почала грати на роялі та створила власну музичну п’єсу, а в 6 – уже майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія», у 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», у 13 років вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка», а у 14 років опублікувала першу свою поему «Русалка». У 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів», а у 22 – за сприяння Івана Франка – видала першу поетичну збірку «На крилах пісень» накладом 500 примірників.
Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Знала понад 10 мов, які вчила самостійно вдома і у приватних викладачів. Мала хист до малювання і деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві. Любила музику – брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор. Знала близько 500 народних пісень. Відтак, у 1913 році її чоловік Климент Квітка записав з голосу Лесі останній великий цикл пісень.
За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремим виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). По собі Леся Українка залишила 12 поем, 22 прозових твори, 22 драматичні твори, понад 270 віршів, 33 незакінчені твори (їх можна почитати), 900 листів, а ще публіцистичні статті та неперевершені переклади світової класики.
Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною». Її життя обірвалось у 42 роки.
Подаємо оригінал спогадів Тараса Франка про Лесю Українку, який зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві.
З ДИТЯЧОЇ ПАМ’ЯТІ
/Спогади про Лесю Українку/
Вже з мого зрілого віку, коли ми вдвох з моєю матір’ю Ольгою Федорівною розмовляли про минуле і згадували дитинство моїх братів та й моє, вона, жартуючи сказала:
_ А чи знаєш, Тарасе, що колись ти побив маленьку Оксаночку? Ти був тоді малолітній, і прокуратура не зважила на цю справу, але тепер, коли ти вже можеш відповідати перед законом, я нагадую тобі цю подію. Відмовлятись не берись, бо збереглися матеріали, що стверджують твою вину.
Це мене сильно зачепило, і я почав працювати головою, але пам’ять затялася, мов сокира в сукові. На допомогу прийшли документи. Виразно стояло чорним по білому:
Влітку 1891 року в село Колодяжне біля Ковеля заїхала моя мати зі своїми трьома синками, забіяками і страшними башибузуками. Найменший, Петро, худющий, як виголоджений кіт, не маючи змоги пошкодити якось інакше, нібито заразив чахоткою місцеву дітвору. Щоправда, пізніше лікарські оглядини виявили, що у хлопчика легені здорові, але підозріння залишилося в силі.
Старшенький, Тарасик, тобто я, пішов далі, зробив гірше: побив нічим не повинну дівчинку Оксанку – молодшу сестричку славетної письменниці Лесі Українки. Від молодших братів не відставав і найстарший, Андрій, також порядний гайстуряка.
Лариса Косачівна в той час була вже доросла, станула вже на літературний шлях як Леся Українка, отож до дитячих забав не втручалася і згаданим бійкам ніяк ні запобігти, ні перешкодити не могла.
Я тоді був дуже малий і, звичайно, не пам’ятаю цих подій, як не пам’ятаю і самої господарки Олени Пчілки, в якої ми гостювали, і її доньки Лесі Українки. Все це знаю зі слів моєї матері. Перше до Колодяжного приїхала мати з нами без батька, бо дуже спішила застати дома Лесю, яка збиралася на початку літа кудись на курорт. Згодом прибув і батько, але був він тут недовго – справи не дозволяли розважатися, а, крім того, з відїздом Лесі Українки з Колодяжного зник для нього найбільший інтерес. Найбільше цікавився батько у Косачів бесідами з Лесею Українкою та рибальством.
Підрісши, я потроху, але систематично, почав знайомитися з творчістю поетеси, про яку багато розмов велося в нашій родині. Спочатку мене бентежили такі заголовки, як «Contra spem spero», зворушувала доля «білої віли», гартувала впертість і завзятість шотландського лицаря. Ясно відчувалися паралелі до українського життя. Слабше запам’ятовувалися менші вірші, одне знав я певно, що це лірика переважно громадянська, патріотична, бойова. Недарма тато назвав Лесю одиноко мужнім письменником…
Ще пізніше я взявся за драматургію Лесі, динамічну, переповнену символікою і алегорією… Памятаю, що батько і мати не раз говорили не тільки про Олену Пчілку, але й про Лесю, збереглися теж їх листи до Івана Франка, запропастилися натомість листи Франкові до Лесі; сама адресатка знищила їх з огляду на часті поліційні обшуки.
Остання зустріч. Особисто познайомилися з Лесею Українкою мені довго не щастило: різниця віку, брак спільних зацікавлень, віддаль місць замешкання, державні кордони – все це не сприяло зближенню. Нарешті пролетіла по Львові сенсаційна відомість: «Леся Українка приїздить до Галичини. Хоче побувати в гуцульських горах». Згодом прийшло уточнення: «Леся проїхала австрійський кордон. Побувала у Львові коротко і звернула в зелену Буковину». Знов прекрасна деталь: «Леся гостює у своєї подруги Ольги Кобилянської» і уточнення:
«Відвідує села і містечка Буковини, зв’язані з акцією повістей, особливо “Землі”».
Ми, себто родина Франків, були тоді на канікулах у Криворівні. Були там, між іншим, Гнатюк, Хоткевич.
Дальша відомість, в листі О. Кобилянської, здається, до Коцюбинського, була така: «Леся Українка вибирається в гуцульські гори».
Ця звістка нас, молодих, не менше, ніж старших, прямо зелектризувала. «Їдучи в гори, – думали ми, – Леся Українка хіба не промине Криворівню, може, зупиниться в центрі української інтелігентщини». Нарешті мрії стали дійсністю. Лариса Косачівна в дорозі до високих гір, в дорожньому костюмі, зійшла на берег гірської річки Черемошу і зупинилася коло кладки… Там привітав її О. Волянський, головний діяч села, надійшов з Гнатюком мій батько, з другого берега ріки поздоровляв сердечно Коцюбинський, що якраз приймав на піску сонячні ванни, гостро заборонені йому всіма лікарями… Лесі ніщо не було заборонено, лиш здоров’я не дано. Стояла квола, бліда, як ішла, налягала на ногу… Непривітні для неї були гори, не могла на них вдиратись, Черемош її не вабив, в ньому не могла купатись, а гуцульські ті дороги душу витрясли з тіла, звук трембіти навівав лиш сум.
Враження з Гуцульщини Леся Українка описала, між іншим, в листах до О. Кобилянської і за допомогою алегорії, як «хтось» замість «я», влила в ті листи чар поезії. Для нас, тоді ще дітлахів, божественна Леся залишилася блідим спогадом, забулися навіть короткі, беззмістовні фрази, якими ми обмінялися. Пропала для нас, як той Шіллерів нурець, ми більше не бачили її…
А твори живуть, бентежать і турбують, до праці рвуть, кличуть до життя і боротьби.
Тарас Франко
1961
Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка
15 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО АННУ ФРАНКО-КЛЮЧКО
Анна Франко – наймолодша дитина і єдина донька Івана й Ольги Франків – народилася 9 серпня 1892 року у Львові. Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка, членкиня Собору святого Володимира та Об’єднання українців Канади. До 130-річчя від дня народження єдиної доньки Івана Франка й Ольги Франко з Хоружинських ми підготували цікаві факти з її біографії.
Доньку назвали Анною, бо з’явилася вона на світ у Львові два дні опісля свята на пошану матері Діви Марії – Успіння праведної Анни. Близькі називали Ганнусею, Гандзею, Гандзунею, а батько кликав Міною. «…Як тато з’являвся між нами, ми старались опанувати його для себе і зараз же влазили йому на коліна. Тато сміявся, приговорюючи: «Міцько й Міна повлазили на коліна»», – згадувала Анна у своїх споминах.
Анну хрестили у віці чотирьох років у домівці Франків. Обряд хрещення 3/15 листопада 1896 року здійснив о. Емануїл-Євгеній Воробкевич– душпастир православної парафії у Львові. Хресними батьками стали дружина гімназійного учителя Валерія Коцовська, член «Старої Громади» і культурний діяч з Києва Ізмаїл Новицький та відсутній Франковий товариш і поет Микола Вороний.
У дитинстві Анна була досить жвавою і веселою дівчинкою. У своїх споминах вона писала: «Ми четверо дітей, як нас називали — «Франчата», були надзвичайно живі, рухливі і збиточні. Повернувшись до наших кімнат, ми заводили нові іграшки, повні гамору, сміху й плачу, так, що й татові, хоч як він був терпеливий, уривався терпець…» Понад усе Анна любила родинні вакації та батькові казки: «Тато оповідав казки дуже цікаво, якраз тоді компонуючи для нас свої байки «Коли ще звірі говорили», що їх ми так дуже любили й бажали все наново слухати. Ми, заслухані й задивлені в чаруюче обличчя тата, хотіли слухати якнайдовше, і мамі була велика морока покласти нас спати».
Вчилася Анна у приватній українській школі для дівчат ім. Т. Шевченка при Руському педагогічному товаристві, яка стала для неї другою родиною. Закінчивши школу та вчительську гімназію при ній, Анна не змогла отримати посаду викладачки, а тому працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер» та відвідувала курси медсестер. «Ми не мали ані знатних «цьоців», ані впливових вуйків. Ми були дітьми поета, правда, визначного й ціненого, і це нам на кожному кроці підкреслювали. Нам говорили «ви великих батьків малі синове», а брат Петро дістав епітет «найгіршого твору Івана Франка»», – писала Анна у спогадах.
Анна була доброю помічницею матері, змалечку була привчена до хатнього господарства. Тому й обід здебільшого готувався тоді, коли 13-літня Анна поверталася зі школи. Зі споминів самої Анни дізнаємося, що вранці, перед школою, діти йшли до пивниці різати і колоти дрова, бігли до склепу (магазину) по молоко і хліб, готували сніданок і лише потім ішли до школи. Іван Франко писав у листі до Єлисея Трегубова, що Анна «у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи».
Для батька Анна була не лише розрадою, вона була його оберегом і помічницею. Він же для неї залишився «заступником і втіленням найвищої справедливості». Анна намагалася допомагати батькові у всьому, адже паралізовані руки робили Франка безпомічним у побуті. У 1913 році саме Анна супроводжувала батька до Чернівців, де він читав свого «Мойсея»: «…Читання скінчилося пізно вночі. Тато був втомлений, але його очі ясніли. Він знав, що хто чув його «Мойсея» з його власних уст, цього ніколи не забуде».
За першу нагоду поїхати з дому Анна вхопилася, як за рятівну соломинку, бо не могла стерпіти агресії матері. У червні 1914 року її тітка, Олександра Хоружинська-Ігнатович, запросила Анну в гості у село Плютинці, що на Київщині. Іван Франко супроводжував доньку, але на кордоні його не пропустили. Тоді відбулося їхнє останнє побачення, їхній останній поцілунок і, по суті, прощання. Через початок Першої світової війни Анна не змогла перетнути кордон із Австро-Угорщиною і повернутися додому. Лише за чотири роки їй випала така можливість, але це вже було по смерті батька.
Перебуваючи у Києві, Анна закінчила курси при місцевій школі сестер милосердя та стала працювати у шпиталі, а у вільний час – у товаристві для допомоги арештантам. Згодом погодилася на пропозицію заступника голови Центральної ради Володимира Винниченка і працювала в Міністерстві внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського Центрального Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни. Відвідувала вечірні студії у Київському університеті, вчила української мови військових і вела курси для неграмотних. Брала активну участь у громадському та культурному житті.
У січні 1919 р. з місією Червоного Хреста Анна Франко виїхала до Берліна для допомоги українським військовополоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка (1891–1948). Після закінчення місії у 1921 році молода родина виїхала на Закарпаття, де прожила 20 років у селі Довгому. У подружжя народилося двоє синів: Тарас (1920 – 15.08.1983) і Мирон (26.02.1922 – 12.09.2004). Анна часто приїжджала до Львова навідати маму і була на відкритті пам’ятника на могилі І. Франка на Личаківському цвинтарі у 1933 р.
У 1939 р., коли Закарпаття передали угорцям, Анну із синами за 24 години депортували із села Довгого до Відня, а чоловіка забрали до концтабору поблизу міста Ньїредьгази. Анна згадувала: «Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України».
Родина Анни Франко-Ключко оселилася у Відні. Дякуючи колосальному досвіду і фаховості Петра Ключка, йому дають посаду лікаря у віденському шпиталі Ляйнц. Але у 1945 р. Петра Ключка було заарештовано через наклеп сусідки-австрійки про його можливу співпрацю з нацистами, відтак переведено до Львівської пересильної тюрми. У 1946 р. за активної участі Анни Петра Ключка звільнили з радянської в’язниці, але з масою хвороб. Вони виїхали до Зальцбурга, але їхнє сімейне життя тривало недовго – лише до 1948 року.
Після смерті чоловіка Анна вслід за старшим сином емігрувала до Канади й оселилася в Торонто, де прожила останні 40 років. У Канаді Анна працювала медсестрою у «Східному загальному шпиталі» та «Новому шпиталі “Гора Синай”», очолювала допоміжний громадський Комітет Пань в першому Пансіоні ім. Івана Франка, займалася просвітництвом, культурною діяльністю та публікувалась у діаспорних виданнях. Жила разом зі своїм меншим сином Мироном, невісткою Надією та онучкою Галиною, яка й дотепер мешкає в Торонто. Свої останні роки Анна Франко-Ключко провела у другому Пансіоні ім. Івана Франка в Торонто.
Готуючись до 100-річчя від дня народження Івана Франка, Анна доповнила і видала книжку споминів про батька – «Іван Франко і його родина». У листі до автора вступного слова, Романа Малащука, Анна писала: «Я старалася задокументувати факти з життя мого батька і його цілої родини без фальшу і прикрашування, без замовчувань або переіначувань, що не раз приходилося мені робити з великим болем у серці». Через цю книгу в 1956 році радянська влада заборонила їй приїхати на 100-літній ювілей батька.
На батьківщину Анна приїжджала лише двічі: в 1967 та 1971 роках. У перший приїзд 28 квітня 1967 року Анна Франко-Ключко побувала у Києві, Ужгороді, Полтаві, Одесі, Львові, Дрогобичі, Бориславі, Івано-Франківську, Косові, Коломиї, Нагуєвичах, Криворівні та Довгому. «Що таке рідна земля, що таке український вишневий садок коло хати, може зрозуміти той, хто їх довго не бачив…» – писала Анна. У 1971 році Анна приїхала у Київ до хворого брата Тараса. На її руках він і помер. Востаннє тоді вона відвідала рідний Львів.
Померла Анна Франко 24 квітня 1988 року.
Похована на найбільшому українському кладовищі – Цвинтарі Святого Володимира в Оквіллі (Онтаріо, Канада). На цвинтарі височіє скромна світла стела, яка в анфасі схожа на двометровий стовп. Угорі – тризуб у декоративному вінку, під ним – відома фраза «Не пора…» і горельєф Івана Франка у формі ювілейної бронзової медалі.
Андрій Франко: перший помічник Великого Каменяра
Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження первістка Івана Франка та Ольги з Хоружинських. 16 липня 1887 року у Львові народився Андрій Франко. Нарекли Андрієм, бо з’явився на світ напередодні народного свята Андрія Наливи. Вдома його кликали «Андрусь», «Андруньо», «Андрусько», «Андруник».
