Багатогранна, прогресивна, незламна аристократка, яка крізь усе життя несла незгасимий вогонь таланту, світло мудрості, жіночності і сили духу.

25 лютого відзначається 152-а річниця від дня народження Лесі Українки, яку в родинному колі часто називали “Зея”, “Зеєчка”, “Зеїчка”. Псевдо «Українка» вона запозичила від рідного дядька Михайла Драгоманова, який відіграв важливу роль у формуванні її особистості.

Вона навчилася читати в 4 роки (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили» Михайла Комарова), у 5 написала перші листи Михайлу Драгоманову до Женеви, почала грати на роялі та створила власну музичну п’єсу, а в 6 – уже майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія», у 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», у 13 років вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка», а у 14 років опублікувала першу свою поему «Русалка». У 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів», а у 22 – за сприяння Івана Франка – видала першу поетичну збірку «На крилах пісень» накладом 500 примірників.

Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Знала понад 10 мов, які вчила самостійно вдома і у приватних викладачів. Мала хист до малювання і деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашка в Києві. Любила музику – брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор. Знала близько 500 народних пісень. Відтак, у 1913 році її чоловік Климент Квітка записав з голосу Лесі останній великий цикл пісень.

За життя Лесі Українці вдалося надрукувати окремим виданнями три збірки своїх поезій: «На крилах пісень» (Львів: 1893 р.), «Думи і мрії» (Львів: 1899 р.), «Відгуки» (Чернівці: 1902 р.). По собі Леся Українка залишила 12 поем, 22 прозових твори, 22 драматичні твори, понад 270 віршів, 33 незакінчені твори (їх можна почитати), 900 листів, а ще публіцистичні статті та неперевершені переклади світової класики.

Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною». Її життя обірвалось у 42 роки.

Подаємо оригінал спогадів Тараса Франка про Лесю Українку, який зберігається у фондах Квартири-музею родини Івана Франка у Києві.

З ДИТЯЧОЇ ПАМ’ЯТІ

 /Спогади про Лесю Українку/

Вже з мого зрілого віку, коли ми вдвох з моєю матір’ю Ольгою Федорівною розмовляли про минуле і згадували дитинство моїх братів та й моє, вона, жартуючи сказала:

_ А чи знаєш, Тарасе, що колись ти побив маленьку Оксаночку? Ти був тоді малолітній, і прокуратура не зважила на цю справу, але тепер, коли ти вже можеш відповідати перед законом, я нагадую тобі цю подію. Відмовлятись не берись, бо збереглися матеріали, що стверджують твою вину.

Це мене сильно зачепило, і я почав працювати головою, але пам’ять затялася, мов сокира в сукові. На допомогу прийшли документи. Виразно стояло чорним по білому:

Влітку 1891 року в село Колодяжне біля Ковеля заїхала моя мати зі своїми трьома синками, забіяками і страшними башибузуками. Найменший, Петро, худющий, як виголоджений кіт, не маючи змоги пошкодити якось інакше, нібито заразив чахоткою місцеву дітвору. Щоправда, пізніше лікарські оглядини виявили, що у хлопчика легені здорові, але підозріння залишилося в силі.

Старшенький, Тарасик, тобто я, пішов далі, зробив гірше: побив нічим не повинну дівчинку Оксанку – молодшу сестричку славетної письменниці Лесі Українки. Від молодших братів не відставав і найстарший, Андрій, також порядний гайстуряка.

Лариса Косачівна в той час була вже доросла, станула вже на літературний шлях як Леся Українка, отож до дитячих забав не втручалася і згаданим бійкам ніяк  ні запобігти, ні перешкодити не могла.

Я тоді був дуже малий і, звичайно, не пам’ятаю цих подій, як не пам’ятаю і самої господарки Олени Пчілки, в якої ми гостювали, і її доньки Лесі Українки. Все це знаю зі слів моєї матері. Перше до Колодяжного приїхала мати з нами без батька, бо дуже спішила застати дома Лесю, яка збиралася на початку літа кудись на курорт. Згодом прибув і батько, але був він тут недовго – справи не дозволяли розважатися, а, крім того, з відїздом Лесі Українки з Колодяжного зник для нього найбільший інтерес. Найбільше цікавився батько у Косачів бесідами з Лесею Українкою та рибальством.

Підрісши, я потроху, але систематично, почав знайомитися з творчістю поетеси, про яку багато розмов велося в нашій родині. Спочатку мене бентежили такі заголовки, як «Contra spem spero», зворушувала доля  «білої віли», гартувала впертість і завзятість шотландського лицаря. Ясно відчувалися паралелі до українського життя. Слабше запам’ятовувалися менші вірші, одне знав я певно, що це лірика переважно громадянська, патріотична, бойова. Недарма тато назвав Лесю одиноко мужнім письменником…

Ще пізніше я взявся за драматургію Лесі, динамічну, переповнену символікою і алегорією… Памятаю, що батько і мати не раз говорили не тільки про Олену Пчілку, але й про Лесю, збереглися теж їх листи до Івана Франка, запропастилися натомість листи Франкові до Лесі; сама адресатка знищила їх з огляду на часті поліційні обшуки.

Остання зустріч. Особисто познайомилися з Лесею Українкою мені довго не щастило: різниця віку, брак спільних зацікавлень, віддаль місць замешкання, державні кордони – все це не сприяло зближенню. Нарешті пролетіла по Львові сенсаційна відомість: «Леся Українка приїздить до Галичини. Хоче побувати в гуцульських горах». Згодом прийшло уточнення: «Леся проїхала австрійський кордон. Побувала у Львові коротко і звернула в зелену Буковину». Знов прекрасна деталь: «Леся гостює у своєї подруги Ольги Кобилянської» і уточнення:

«Відвідує села і містечка Буковини, зв’язані з акцією повістей, особливо “Землі”».

Ми, себто родина Франків, були тоді на канікулах у Криворівні. Були там, між іншим, Гнатюк, Хоткевич.

Дальша відомість, в листі О. Кобилянської, здається, до Коцюбинського, була така: «Леся Українка вибирається в гуцульські гори».

Ця звістка нас, молодих, не менше, ніж старших, прямо зелектризувала. «Їдучи в гори, – думали ми, – Леся Українка хіба не промине Криворівню, може, зупиниться в центрі української інтелігентщини». Нарешті мрії стали дійсністю. Лариса Косачівна в дорозі до високих гір, в дорожньому костюмі, зійшла на берег гірської річки Черемошу і зупинилася коло кладки… Там привітав її О. Волянський, головний діяч села, надійшов з Гнатюком мій батько, з другого берега ріки поздоровляв сердечно Коцюбинський, що якраз приймав на піску сонячні ванни, гостро заборонені йому всіма лікарями… Лесі ніщо не було заборонено, лиш здоров’я не дано. Стояла квола, бліда, як ішла, налягала на ногу… Непривітні для неї були гори, не могла на них вдиратись, Черемош її не вабив,  в ньому не могла купатись, а гуцульські ті дороги душу витрясли з тіла, звук трембіти навівав лиш сум.

Враження з Гуцульщини Леся Українка описала, між іншим, в листах до О. Кобилянської і за допомогою алегорії, як «хтось» замість «я», влила в ті листи чар поезії. Для нас, тоді ще дітлахів, божественна Леся залишилася блідим спогадом, забулися навіть короткі, беззмістовні фрази, якими ми обмінялися. Пропала для нас, як той Шіллерів нурець, ми більше не бачили її…

А твори живуть, бентежать і турбують, до праці рвуть, кличуть до життя і боротьби.

Тарас Франко

1961

Ольга Нижник, заступниця директора Міжнародного фонду Івана Франка