Анна Франко – наймолодша дитина і єдина донька Івана й Ольги Франків – народилася 9 серпня 1892 року у Львові. Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка, членкиня Собору святого Володимира та Об’єднання українців Канади. До 130-річчя від дня народження єдиної доньки Івана Франка й Ольги Франко з Хоружинських ми підготували цікаві факти з її біографії.

Доньку назвали Анною, бо з’явилася вона на світ у Львові два дні опісля свята на пошану матері Діви Марії – Успіння праведної Анни. Близькі називали Ганнусею, Гандзею, Гандзунею, а батько кликав Міною. «…Як тато з’являвся між нами, ми старались опанувати його для себе і зараз же влазили йому на коліна. Тато сміявся, приговорюючи: «Міцько й Міна повлазили на коліна»», – згадувала Анна у своїх споминах.

Анну хрестили у віці чотирьох років у домівці Франків. Обряд хрещення 3/15 листопада 1896 року здійснив о. Емануїл-Євгеній Воробкевич– душпастир православної парафії у Львові. Хресними батьками стали дружина гімназійного учителя Валерія Коцовська, член «Старої Громади» і культурний діяч з Києва Ізмаїл Новицький та відсутній Франковий товариш і поет Микола Вороний.

У дитинстві Анна була досить жвавою і веселою дівчинкою. У своїх споминах вона писала: «Ми четверо дітей, як нас називали — «Франчата», були надзвичайно живі, рухливі і збиточні. Повернувшись до наших кімнат, ми заводили нові іграшки, повні гамору, сміху й плачу, так, що й татові, хоч як він був терпеливий, уривався терпець…» Понад усе Анна любила родинні вакації та батькові казки: «Тато оповідав казки дуже цікаво, якраз тоді компонуючи для нас свої байки «Коли ще звірі говорили», що їх ми так дуже любили й бажали все наново слухати. Ми, заслухані й задивлені в чаруюче обличчя тата, хотіли слухати якнайдовше, і мамі була велика морока покласти нас спати».

Вчилася Анна у приватній українській школі для дівчат ім. Т. Шевченка при Руському педагогічному товаристві, яка стала для неї другою родиною. Закінчивши школу та вчительську гімназію при ній, Анна не змогла отримати посаду викладачки, а тому працювала урядником у страхово-кредитному товаристві «Дністер» та відвідувала курси медсестер. «Ми не мали ані знатних «цьоців», ані впливових вуйків. Ми були дітьми поета, правда, визначного й ціненого, і це нам на кожному кроці підкреслювали. Нам говорили «ви великих батьків малі синове», а брат Петро дістав епітет «найгіршого твору Івана Франка»», – писала Анна у спогадах.

Анна була доброю помічницею матері, змалечку була привчена до хатнього господарства. Тому й обід здебільшого готувався тоді, коли 13-літня Анна поверталася зі школи. Зі споминів самої Анни дізнаємося, що вранці, перед школою, діти йшли до пивниці різати і колоти дрова, бігли до склепу (магазину) по молоко і хліб, готували сніданок і лише потім ішли до школи. Іван Франко писав у листі до Єлисея Трегубова, що Анна «у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи».

Для батька Анна була не лише розрадою, вона була його оберегом і помічницею. Він же для неї залишився «заступником і втіленням найвищої справедливості». Анна намагалася допомагати батькові у всьому, адже паралізовані руки робили Франка безпомічним у побуті. У 1913 році саме Анна супроводжувала батька до Чернівців, де він читав свого «Мойсея»: «…Читання скінчилося пізно вночі. Тато був втомлений, але його очі ясніли. Він знав, що хто чув його «Мойсея» з його власних уст, цього ніколи не забуде».

За першу нагоду поїхати з дому Анна вхопилася, як за рятівну соломинку, бо не могла стерпіти агресії матері. У червні 1914 року її тітка, Олександра Хоружинська-Ігнатович, запросила Анну в гості у село Плютинці, що на Київщині. Іван Франко супроводжував доньку, але на кордоні його не пропустили. Тоді відбулося їхнє останнє побачення, їхній останній поцілунок і, по суті, прощання. Через початок Першої світової війни Анна не змогла перетнути кордон із Австро-Угорщиною і повернутися додому. Лише за чотири роки їй випала така можливість, але це вже було по смерті батька.

Перебуваючи у Києві, Анна закінчила курси при місцевій школі сестер милосердя та стала працювати у шпиталі, а у вільний час – у товаристві для допомоги арештантам. Згодом погодилася на пропозицію заступника голови Центральної ради Володимира Винниченка і працювала в Міністерстві внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського Центрального Галицько-Буковинського Комітету допомоги жертвам війни.  Відвідувала вечірні студії у Київському університеті, вчила української мови військових і вела курси для неграмотних. Брала активну участь у громадському та культурному житті.

У січні 1919 р. з місією Червоного Хреста Анна Франко виїхала до Берліна для допомоги українським військовополоненим. Там вийшла заміж за лікаря Петра Ключка (1891–1948). Після закінчення місії у 1921 році молода родина виїхала на Закарпаття, де прожила 20 років у селі Довгому. У подружжя народилося двоє синів: Тарас (1920 – 15.08.1983) і Мирон (26.02.1922 – 12.09.2004). Анна часто приїжджала до Львова навідати маму і була на відкритті пам’ятника на могилі І. Франка на Личаківському цвинтарі у 1933 р.

У 1939 р., коли Закарпаття передали угорцям, Анну із синами за 24 години депортували із села Довгого до Відня, а чоловіка забрали до концтабору поблизу міста Ньїредьгази. Анна згадувала: «Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України».

Родина Анни Франко-Ключко оселилася у Відні. Дякуючи колосальному досвіду і фаховості Петра Ключка, йому дають посаду лікаря у віденському шпиталі Ляйнц. Але у 1945 р. Петра Ключка було заарештовано через наклеп сусідки-австрійки про його можливу співпрацю з нацистами, відтак переведено до Львівської пересильної тюрми. У 1946 р. за активної участі Анни Петра Ключка звільнили з радянської в’язниці, але з масою хвороб. Вони виїхали до Зальцбурга, але їхнє сімейне життя тривало недовго – лише до 1948 року.

Після смерті чоловіка Анна вслід за старшим сином емігрувала до Канади й оселилася в Торонто, де прожила останні 40 років. У Канаді Анна працювала медсестрою у «Східному загальному шпиталі» та «Новому шпиталі “Гора Синай”», очолювала допоміжний громадський Комітет Пань в першому Пансіоні ім. Івана Франка, займалася просвітництвом, культурною діяльністю та публікувалась у діаспорних виданнях. Жила разом зі своїм меншим сином Мироном, невісткою Надією та онучкою Галиною, яка й дотепер мешкає в Торонто. Свої останні роки Анна Франко-Ключко провела у другому Пансіоні ім. Івана Франка в Торонто.

Готуючись до 100-річчя від дня народження Івана Франка, Анна доповнила і видала книжку споминів про батька – «Іван Франко і його родина». У листі до автора вступного слова, Романа Малащука, Анна писала: «Я старалася задокументувати факти з життя мого батька і його цілої родини без фальшу і прикрашування, без замовчувань або переіначувань, що не раз приходилося мені робити з великим болем у серці». Через цю книгу в 1956 році радянська влада заборонила їй приїхати на 100-літній ювілей батька.

На батьківщину Анна приїжджала лише двічі: в 1967 та 1971 роках. У перший приїзд 28 квітня 1967 року Анна Франко-Ключко побувала у Києві, Ужгороді, Полтаві, Одесі, Львові, Дрогобичі,  Бориславі, Івано-Франківську, Косові, Коломиї, Нагуєвичах, Криворівні та Довгому. «Що таке рідна земля, що таке український вишневий садок коло хати, може зрозуміти той, хто їх довго не бачив…» – писала Анна. У 1971 році Анна приїхала у Київ до хворого брата Тараса. На її руках він і помер. Востаннє тоді вона відвідала рідний Львів.

Померла Анна Франко 24 квітня 1988 року.

Похована на найбільшому українському кладовищі – Цвинтарі Святого Володимира в Оквіллі (Онтаріо, Канада). На цвинтарі височіє скромна світла стела, яка в анфасі схожа на двометровий стовп. Угорі – тризуб у декоративному вінку, під ним – відома фраза «Не пора…» і горельєф Івана Франка у формі ювілейної бронзової медалі.