Найбільшою проблемою для сучасної людини є критичне мислення, – Ігор Курус

Український журналіст, громадський діяч, директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус розповів в інтерв’ю “Гал-інфо” про стан журналістики в Україні та про нові проєкти Фонду.

Ігор Курус, директор Міжнародного Фонду Івана Франка. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович

Давай для початку згадаємо твоє журналістське минуле, з якого все починалося.

Якщо із самого початку, то розпочинав я з музики. Першим місцем моєї роботи був Львівський музично-драматичний театр ім. Галана. Зараз це Дрогобицький театр імені Юрія Дрогобича, в якому я працював музикантом після закінчення музучилища.

Пізніше пішов в армію, після чого вирішив змінити фах та стати істориком. Але музика мене не відпускала, й фактично саме вона привела мене до Києва. Та з часом я зрозумів, що в цьому напрямі я вже досягнув свого максимуму. Я грав у Президентському оркестрі і дістав до своєї професійної стелі, а тому почав шукати себе в інших сферах: ким я можу бути, де я можу бути ефективним.

У журналістику я прийшов дуже специфічно. Я закінчив курс  “Маркетинг” у бізнес-школі, і мене запросили в одну київську газету, яка на той час “помирала”, і головний редактор шукав маркетолога, щоб врятувати газету. Коли я туди прийшов, то за місяць роботи підтвердив їхні прогнози, що газету вже не врятувати. Головний редактор запропонував писати гороскопи для газети. Тож, як не парадоксально, мій перший матеріал був – гороскоп. Але я швидко від цього відмовився.

Першою серйозною журналістською роботою був тижневик “Теленеделя”. Саме там я навчився писати репортажні матеріали, аналітичні статті про розвиток телебачення, інтерв’ю. Таким чином, можна сказати, що я журналіст-самоучка.

І як працювалося в цьому напрямі?  

Я пройшов газетну журналістику, працював на “Українському радіо” у редакції іномовлення, де з часом мені дозволили робити власну авторську програму “Позиція”. Вона проіснувала десь півтора року. Потім я працював на телебаченні на “УТ-2”. Там я створив авторську програму “Прес-навігатор”. Фактично в журналістиці я пройшов весь шлях – від гороскопів до тележурналістики зі своєю авторською програмою.

Із плином часу як ти оцінюєш сучасну журналістику, особливо зважаючи на розвиток технологій?

Зараз ми маємо різну журналістику. Сучасні технології, швидкість доступу до інформації, оперативність мали б позначитися в першу чергу на репортерській журналістиці.

Але, на жаль, у нас практично немає аналітичної журналістики. Дуже мало журналістів, які б могли глибоко, професійно “копатися” в темі і пояснювати людям, суспільству, що відбувається, які першопричини будь-якої події і які можуть бути наслідки.

У нас засилля так званої жовтої преси. Коли хтось щось почув і, не знаючи, що це було, відразу зробив допис у соцмережах, доповнивши текст словами “шок”, “ґвалт” і т.д.  Зараз важливо, щоб був хайп, щоб інформацію “з’їла” публіка, щоб це захопило читача і було багато “лайків”. Та навіть якщо хтось почне апелювати фактами, то його у соціальних мережах просто “заплюють”. Мені це часто нагадує фрагмент з фільму “12 стільців”. Пам’ятаєте, як діяв Остап Бендер, коли йому фахівці ставили незручне запитання? Він менторським тоном звинувачував свого візаві у некомпетентності і невмінні діяти по-новому, по-модерновому.

Займаючись різними проєктами, я бачу, що найбільшою проблемою для сучасної людини є критичне мислення. Люди не вміють відсіювати полову від зерна. І цей вал інформації, який іде постійно, засмічує голови. У результаті ми маємо розбалансоване, дезінформоване суспільство, яке не знає, кому вірити, на кого і на що опертися. І в цій ситуації гору беруть люди, які вміють створювати так званий вау-ефект. А що буде далі за “вау”? Розчарування, невдоволення і недовіра.

Тому нам не вистачає саме аналітичної журналістики, яка б дала можливість людям зорієнтуватися у всьому цьому інформаційному смітті, яке шириться довкола.

Думаєш, зараз є попит на глибоку аналітику?

Думаю, що так. Пригадую, колись газета “Дзеркало тижня” робила чудову аналітику. Тут можна було почитати фаховий матеріал і дізнатися різні точки зору справжніх експертів на важливу подію. А засилля псевдоекспертів, які знають усе на світі, зашкалює. Ми не маємо в Україні жодного видання, онлайн чи паперового, де б могли побачити інформацію не з точки зору партійності чи власника, а з точки зору об’єктивності.

Така журналістика є у Сполучених Штатах Америки, є у Великій Британії, Німеччині, Франції, в розвинутих країнах вона є. Думаю, що і в Україні вона необхідна.

Музика, журналістика, телебачення, …… Міжнародний фонд. Постійний пошук?

Я не займаюся тим, що мені не цікаво. Як я вже говорив спочатку, коли я зрозумів, що досягнув вершини в музиці – то завершив кар’єру. Коли я пройшов газету, радіо, телебачення і зрозумів, що вичерпав себе, досягнув максимуму – знову змінив свою сферу діяльності.

Я пішов у державну службу. В мене були певні напрацювання та думки, які я хотів реалізувати. Тому я погодився на пропозицію піти в Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення. Там я пропрацював 14 років. Мій шлях був тернистим: від головного спеціаліста до першого заступника Голови Національної ради. Можна цей період по-різному оцінювати, але нам вдалося багато чого зробити. Ми тоді вперше повикидали російські канали з кабельних мереж України. Уже на початку 2000-х це була загроза національній безпеці держави. Збільшили частку україномовного контенту на радіо. Почали впроваджувати цифрове телебачення, хоча там був шалений опір.

Коли я зрозумів, що і в телебаченні я вичерпав себе, то почав пошуки себе в інших сферах, де б міг бути корисним. Були навіть спроби піти в політику, але на виборах до парламенту мене не обрали. Думаю, я міг би бути непоганим депутатом;)

Потім був громадський проєкт “За відповідальну владу” та ідея петицій, яка досі повноцінно не реалізована в Україні. Це була наша ідея. Перший законопроєкт був створений у 2013 році моєю групою. Ми вивчили досвід країн, де успішно працює інструмент петиції, але постмайданний президент вирішив перетворити петицію на такий собі совковий зразок електронних скарг та пропозицій. Законопроєкт, який ми підготували, був повністю спотворений. У мене опустилися руки. І якраз у цей момент до мене звернувся онук Івана Франка Роланд Тарасович, який попросив долучитися до будівництва пам’ятника Іванові Франкові в Києві. Я розумів, що процес створення цього пам’ятника може бути дуже тривалим. Тому запропонував піти іншим шляхом – створити нерукотворний пам’ятник українському генію – Міжнародну премію імені Івана Франка. Роланд Тарасович підтримав цю ідею. Ось фактично з цього і розпочалося створення Міжнародного фонду Івана Франка.

Роланд Франко та Ігор Курус

Ми хотіли започаткувати премію Івана Франка в галузі філософії. Пішли з цим до українського філософа, академіка НАН України Мирослава Поповича, який нас вислухав і порадив розширити номінації. Іван Франко настільки широкий і різнобічний, що в гуманітаристиці його можна зустріти у різних наукових дисциплінах. Для мене це було відкриттям. Дійсно, Іван Франко – це не тільки Мойсей, Каменяр, революціонер, автор “Лиса Микити” та “Захара Беркута”. Це вчений, який через літературну творчість працював у дуже широкому спектрі – від етнографії до соціальної економіки. Це десятки наукових дисциплін. Так ми зробили премію імені Івана Франка в соціально-гуманітарних науках та україністиці й почали її розвивати.

Премія одразу була заснована як міжнародна. Ми брали для цього лекала премії Нобеля. Навіть при заснуванні премії Фонд мав створюватися за віссю Франка: Дрогобич – Львів – Чернівці – Відень – Харків і, відповідно, Київ. На жаль, ми її не реалізували через бюрократичні процедури університетських погоджень входження у Фонд. Але ми намагаємося дотримуватися цієї стратегії в організації процедур премії.

Робота розпочалася у 2014 році. 30 червня 2015 року ми зареєстрували Фонд, а в 2016 вручили першу премію.

Цього року це вже була 6-та премія. Наскільки за цей час вдалося зміцнити рівень?

Зараз нам стало набагато легше. Якщо перші роки треба було переконувати людей в тому, що це надовго і що Комітет премії дотримується у своїй роботі чесності, об’єктивності, серйозності, то тепер науковий світ знає, що лауреата Міжнародної премії визначають у процесі об’єктивної дискусії і домовитися з кимось про перемогу неможливо! Лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка бути уже престижно.

Для мене найбільшим показником є експертна рада. Якщо в перший рік до експертної ради ми ледь змогли залучити 20 вчених, то цього року Комітет премії розіслав близько 90 запрошень ученим з різних країн світу, які працюють у наукових дисциплінах, що відповідають напрямам поданих на премію наукових праць. За тиждень ми отримали понад 60 підтверджень, а 57 членів Міжнародної експертної ради прислали свої висновки. За 6 років рівень наукових робіт, які подаються на премію, значно виріс.

Ти сам читаєш роботи, які надсилають на конкурс?

Ні. Принципово не читаю. Я завжди кажу, що можу зважити книжку на вагу і сказати, яка важча, а яка легша (сміється, – ред.), але я принципово не читаю ні подані роботи, ні рецензії. Я не хочу бути суб’єктивним. Дирекція взагалі не втручається у процеси  відбору наукових праць. Для цього є фахівці, які мають відповідні знання і відповідний науковий рівень.

Тобто ти займаєшся організаційними питаннями, зокрема формуванням призового фонду? До речі, як це відбувається?

Так. Зараз усі процедури здійснюються за кошти доброчинців, які вірять нам та вкладають гроші у розвиток Фонду. Вже кілька років підряд нам допомагають народний депутат Михайло Цимбалюк, львівський бізнесмен Мирослав Хом’як, голова Правління Львівського товариства у Києві Тамара Смовженко та банкір Віталій Романчукевич, депутати Львівської обласної ради Юрій Нестор та Андрій Дуліб’яник. Минулого року свій внесок зробив голова ЛОДА Максим Козицький. Маємо фондодавців із-за кордону: Іван Франко та Марія Рипан з Канади, отець Богдан Матвійчук з Англії та інші. Навіть тут вже легше. Якщо спочатку ми вкладали свої гроші, то зараз ми маємо ситуацію, коли меценати самі дзвонять та запитують, коли вже потрібно робити свій внесок. Вони знають, що ми ці кошти не заберемо собі на зарплати чи на подорожі. Усе піде на розвиток проєктів Фонду!  Третій рік поспіль ми виграємо гранти від Фонду “Відродження”. І тут потрібно подякувати сотням фондодавців, які підтримують премію на “Спільнокошті”. Дрогобицька міська рада і міський голова Тарас Кучма фінансують церемонію нагородження.  Цього року ми маємо нового партнера – “Європейський промисловий банк”.

Ми мріємо, що Міжнародна премія імені Івана Франка матиме призовий фонд в 1 мільйон доларів. Хтось сміється з цих слів, але я завжди кажу, що премія Нобеля має 100 років, а ми лише 6, відповідно, у нас ще все попереду.  Але це було б круто, якби українська нагорода вийшла на рівень Нобеля. Від цього виграли б усі, бо тоді українці увійшли б у число найбільш просунутих націй світу, а не пленталася десь там із протягнутою рукою у постсовковому болоті.

Я дуже радий, що в українському суспільстві є люди, які готові жертвувати на освіту, культуру і науку. Їх ще зовсім мало, але це означає, що українське суспільство оживає. Ми переходимо на наступний рівень піраміди Маслоу. Замість прихопити побільше собі,  добре наїстися і виспатися у нас виникають інші потреби – ділитися, допомагати і розвиватися!

Знаю, що у вас вже є новий проєкт в роботі Фонду. Розкажеш декілька слів?

Премія Франка – це є наш флагманський проєкт, який зорієнтований на науковців. У 2017 році ми створили музей родини Івана Франка в Києві.  Минулого року оцифрували його й зробили 3D-тур. Ці проєкти мають широку аудиторію. Ще у нас є літературно-мистецький конкурс для школярів “Стежками Каменяра”, який проводиться вже 5-й рік.

А зараз ми презентували проєкт для зовсім іншої цільової аудиторії – підлітків. Проєкт  “Віртуальний друг” – це чат-бот, який допомагає юнакам і юнкам соціалізуватися. Тут вони зможуть знайти відповіді на найскладніші запитання, які у них виникають: від конфліктів з друзями та батьками до першого побачення і так далі.  У чат-боті усе спілкування виключно конфіденційне. Ви спитаєте, а до чого тут Франко? А все це ми будемо робити саме через постать Івана Франка. Ми зробили 250 відеоблогів, де львівський актор Станіслав Кириллов у ролі Івана Франка розповідає фрагменти з життя і творчості Івана Франка, які ілюструють типові ситуації з життя сучасних підлітків. Таким чином, з одного боку, ми залучаємо молодь до пізнання Франка, а з іншого – допомагаємо їм знайти відповіді на найболючіші запитання.

Віртуальний друг запрацював з 13 жовтня. Його можна знайти у Telegram, увівши у пошуковик @Sеla_Vi_Bot або просто Віртуальний друг. Це дуже складний і відповідальний проєкт, який наша команда створила за підтримки Українського культурного фонду. Але надзвичайно корисний застосунок. За ці кілька днів ми отримали десятки подяк. Я думаю, що  “Віртуальний друг” принесе користь і стане у нагоді багатьом дітям, особливо тим, чиї батьки далеко.

Розмовляв Андрій Маринюк



Наші партнери