Останні новини

Міжнародну премію ім. Івана Франка вручили на батьківщині Великого Каменяра

У вівторок, 27 серпня, у 163-тю річницю від дня народження Івана Франка, у Дрогобичі відбулася подія, яка зібрала науковців України, Італії, Австрії, Словаччини, відомих франкознавців, громадськість, родину Великого Каменяра та високоповажних гостей, — IV урочиста церемонія нагородження Лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка. Нею нагороджують науковців за дослідження, здобутки та відкриття у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.

Із 27 наукових робіт у двох номінаціях, які було подано на премію у 2019 році, монографію авторства доктора філології Міланського університету Марії Грації Бартоліні «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди» було визнано найкращою у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”. В іншій номінації премію присуджено не було, оскільки жодна із представлених монографій не набрала необхідну кількість балів.

 

Відтак член міжнародного журі – доктор філософських наук Євген Бистрицький представив лауреатську роботу на широкий загал, а доктор педагогічних наук Петер Штегер з Австрії і доктор історичних наук Сімоне Беллецца з Італії розповіли про критерії, згідно з якими оцінювались наукові праці, ознайомили із претендентами на премію у номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук» і підкреслили важливість премії в розвитку гуманітаристики і україністики зокрема.

У вітальному слові директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус зазначив, що діяльність і місія Фонду знайшли підтримку серед українських і закордонних вчених, зокрема Канади та Європи. Так, за чотири роки існування на премію претендували 70 науковців і 6 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі та Сербії.

Ігор Курус також подякував благодійникам, що внесли свої кошти до преміального фонду Міжнародної премії імені Івана Франка, який цього року становив 200 тисяч гривень, і підтримали сталий розвиток важливої української справи у світі.

Церемонія завершилася виконанням державного Гімну України, після чого усі учасники взяли участь у покладанні квітів до пам’ятника Іванові Франку.

 

Захід був організований Міжнародним фондом Івана Франка спільно з Дрогобицькою міською радою за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, Міжнародна премія ім. Івана Франка є почесним визнанням наукових відкриттів, вагомих здобутків та значних заслуг науковців в галузі суспільних наук та україністики. Премію заснував у 2015 році онук Каменяра  – Роланд Франко.

У 2016 році премію отримав Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.

У 2017 році лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер  та  академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій.

У 2018 році перемогу здобула  професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, та  доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

Тарас Кучма: Іван Франко — геніальна постать світового масштабу

27 серпня Україна відзначатиме 163-ю річницю від дня  народження Івана Франка. На його Батьківщині, у Дрогобичі, готуються до цього дня по-особливому і підготовка триває вже не один тиждень. Вшанування пам’яті Каменяра розпочнеться урочистим покладанням квітів до його пам’ятника у Нагуєвичах, а о 12:00 годині розпочнеться  IV урочиста церемонія нагородження лауреатів Міжнародної премії ім. Івана Франка. Про своє відношення до Івана Франка та про цю грандіозну культурну подію нам розповів міський голова міста Дрогобич ТАРАС КУЧМА.

Як Ви особисто розглядаєте постать Івана  Франка? Це виключно великий письменник, який вирізняється високою поезією чи прозою, чи це значно багатогранна та унікальна особистість?

Іван Франко у житті і по своїй суті є великим українцем. Це не просто письменник, не просто філософ, не просто професор, науковець, а це в першу чергу українець, який дуже сильно любив свій народ та турбувався за нього. А, люблячи, він бачив усі «ганджі», всі недоліки свого народу та намагався у цьому народі, у собі ці вади викорінювати не просто словом, а й своїми діями.

Івана Франка потрібно популяризувати чи про нього відомо ледь не все і всім?

Про Івана Франка майже ніхто не знає нічого, зовсім. Ми чули про твори, які за програмою вивчаємо в школі і все. А Іван Франко — це велич, це людина, яка творила епоху. І, не знаючи Івана Франка, ми не зможемо осягнути епоху, у якій він жив, історичні події, які відбувалися у цей період, коли жила людина-епоха.

Івана Франка потрібно кожного дня вчити, вивчати, пізнавати і відкривати по-новому.

Церемонія вручення премії Івана Франка є заходом науковим і заходом науковців. Чи потрібно її щороку проводити  так масштабно як ми собі можемо тільки дозволити?

Церемонія вручення Міжнародної премії імені Івана Франка — це перш за все подія, яка має на меті відзначити людей, які доклалися до того, щоб Україна стала іншою, стала кращою, щоб пізнати цю Україну — українську, якою насправді вона повинна була б бути по-Франківськи. Тому, я вважаю, що ми досить скромно ще відзначаємо Церемонію вручення премії. Сподіваюсь, що згодом наші державні мужі, керівництво держави зрозуміють, що ця подія — це не політична акція, не піар-акція, а перш за все — це вдосконалення душі українського народу і всі, зокрема Президент, братимуть у ній участь.

Ми знаємо, що преміальний фонд Премії формується зокрема з благодійних внесків організацій чи осіб, які виловлюють таке бажання. Якщо б виникла така потреба чи можливість частково профінансувати преміальний фонд з міського бюджету Дрогобича, міська рада підтримала б таке рішення?

Я вважаю, що неприпустимо, щоб таке колись трапилось. Чому? Тому, що Фонд Івана Франка — це народний фонд і якщо цей фонд потребуватиме фінансової підтримки адміністративної одиниці, то це буде свідчити про недооцінення чи знецінення Івана Франка серед українців.  Не дай Боже, щоб таке колись трапилось. Ми повинні розуміти, що це народна і наукова премія, тому бюджетні кошти тут будуть недоречні і демонструватимуть занепад української культури.

Відомо, що спершу Церемонію вручення Міжнародної премії імені Івана Франка хотіли проводити у Києві чи то у Львові, але все-таки обрали Дрогобич — місто-батьківщину Каменяра. Ви пишаєтесь цим? Чи слугує це своєрідною промоцією міста?

Ми дуже цим пишаємось, дуже цього хотіли і дякуємо Роланду Франку — внуку Івана Франка, голові Правління Міжнародного фонду імені Івана Франка та Ігорю Курусу за таке прийняте рішення і допомогу. Бо можуть бути різні рішення: з вигодою для набуття своєрідного іміджу і ідейні. Можливо, Фонду легше було б працювати у Києві чи то у Львові, однак саме у Дрогобичі, маленькому місті, народився, жив, вчився, працював і формувався як особистість Іван Франко. Тому саме звідси, з Дрогобича, своєрідного серця України, повинен був розпочатися шлях пізнання української душі та Івана Франка.

Вшановувати пам’ять Івана Франка ми маємо не тільки на Дрогобиччині чи в Україні, але й по всьому світу. Оскільки Франко – геніальна постать світового масштабу.

Амбасадор Франко – з відстані століття

Якби у ХІХ столітті була Українська держава, а в її уряді посада міністра з європейської та євроатлантичної інтеграції, достойнішого її обійняти за Франка – не було б – достоту. Якби український народ використовував свої потенціали сповна – він би взяв набуток Франковий за настільну брошуру, перетворив на інструментарій досягнення успіху. Лише так би авторитет, репутація, голос України стали б присутніми, її визнання на міжнародній арені у всіх царинах було б можливим.

ПООДИНОКІ КАМІНЦІ…ДЛЯ ПІЗНІШОГО ВЖИТКУ

У той час, коли нижчі прошарки суспільства упивались народництвом, а горді паничі зі шляхетних родин ставали перекинчиками, запопадливо схиляючись у реверансах перед «великой русской литературой», хтось настійливо і блискуче доводив вершинність, інтелектуальність і масштабність української культури. Ще у ХІХ столітті Іван Якович займався інтеграцією України в європейський простір.

Франко розширив діапазон українського виміру – чи то політичного, чи то культурного, чи то наукового, відкинув тавро замкненості на собі. Феноменальна ерудованість дозволила інтелектуалу привнести зі світової арени все, що було надбане людством, познайомити свій народ з екзотикою, класикою, із релігіями, віруваннями, традиціями народів Європи та Азії.

40 років лупалася скаля закритості перед індійською, арабською, грецькою, латинською, західноєвропейськими та слов’янськими культурами. Франко ввів найкращі світові набутки  у психологічний і ментальний код українців через пам’ять мови. Бо його вміння вбудовувати іншомовний текст в український твір було настільки глибоким, що те інше трансформувалося із легкістю у своє, вбиралося у національні шати. Здавалося, наче Франко жонглював мовами.

Його завданням було – збагатити душу нації, перевтілити стереотипного затурканого хохла в ерудованого українця європейського типу мислення. Стратегія Франкового збагачення мала небувалий діапазон – від ІІІ тисячоліття до н.е – до початку ХХ століття.

Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кілька частин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона, Ґете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича, Тургенєва, Льва Толстого…

Серед перекладів Франка вагоме місце належить античності. Гесіод, «Гомерівські гімни», трагедія Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій. Робота із древньоіндійською мовою, середньовічним, старогрецьким, старовавилонським епосами. Довершені уривки з «Махабхарати», індійські казки «Панчатантри». А ще чималі фрагменти із грецького, індійського та єврейського біблійного матеріалу.

Ерудит друкував серії статей – «Із чужих літератур», де відкривав для українців шедеври Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкевича, презентував маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона. Промовисто, що найвідоміша збірка казок «Коли ще звірі говорили», це адаптація до українських реалій грецьких, німецьких, староіндійських, сербських, московських та перських казок.

«Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови…» – писав у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» Франко. Усе, що витворене генієм, є цілим розсипом тих збираних камінців, єдине призначення яких – теперішня будова, міцний український конструкт.

ГАРАНТ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ, МІЖНАРОДНОГО УСПІХУ

«… мета мого життя, – писав Франко, – …  полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв’язки української інтелігенції з високо-розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу…»

Франкове сподвижництво виходить далеко за межі фізичного життя. Прецінь сьогодні Каменяр не менш упевнено, успішно і беззастережно розширює українські кордони, вимуровує мости між народами, зав’язує тісні вузли культурно-дипломатичних відносин. Його авторитет, спадщина, напрацювання, вихід на міжнародну арену (адже не забуваймо, що Франко був серед усіх видатних українців найближчим до отримання премії Нобеля) – дозволяють сьогодні Україні як державі гідно говорити про себе у світі, навіть попри політичну недолугість, періодичні колапси. Франко блискуче дипломатично працює на Україну, відчищає плями сорому з відстані століття.

Очевидно, що Міжнародному фонду імені Франка як недержавній благодійній організації – з часу заснування (2015 рік) – вдалося втілити куди більше, аніж низці державних інституцій, організацій. Адже фонд створює позитивний імідж для України за кордоном, поширює якісну позитивну інформацію, популяризує, пропонує український культурний продукт зацікавленому іноземному реципієнтові, врешті гуманітарно убезпечує у протидії латентній ворожій пропаганді.

В умовах спрямованої чи несвідомої байдужості держави до постаті Франка фонд стратегічно виводить діяча за межі регіональності. У 2016 році було відкрито квартиру-музей родини Франка у Києві, а у 2019-му презентовано виставку-присвяту синові – Тарасові Франкові.

Також у 2017 році фонд заснував Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра», а у 2019-му вперше в Києві проведено дводенний фестиваль «Країна Франкіана». Створені заходи плідно залучають молодь до свідомого й осмисленого занурення у спадщину Каменяра, привертають увагу до значимості культурних локацій.

ЯКЩО ВГОРУ – ТО ВИЩЕ НОБЕЛЯ!

Однак засновник фонду – онук Івана Франка – Роланд Франко поставив за ціль дедалі більше – аніж просто активна гуманітарна діяльність. У 2015 році фондом було засновано Міжнародну премію імені Івана Франка. Її ідея-фікс – амбітна й смілива – вивести премію Франка на штиб Нобелівської. Але з винятковим стосунком до україністики та соціально-гуманітарних наук.

Де-факто українська гуманітарна наука дотепер потерпає від ярма непрестижності. Загнуздана радянськими вершителями, вона просякнута старими рудиментами, показовою неактуальністю, а дріб’язкове фінансування принижує і продовжує стагнацію. Натомість премія імені Франка всього лише за кілька років скасувала цей вирок і показала, що Франко продовжує дипломатично підносити статусність українського слова, думки, книги.

За час існування на премію претендували 70 науковців і 6 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі та Сербії. За її здобуття змагаються історики, мовознавці, літературознавці, правники, філологи з провідних університетів світу. Вона успішно подає інформацію про Україну в інтелектуальних добірних колах, товариствах високого рівня, відкриває для зацікавлених знання про україністичні центри за кордоном.

Премія переконує українців у їхній гідності, спонукає інших поважати нас як народ, адже доводить, що Україна – цікава і можлива для перспектив, кар’єрного зростання й професійного визнання. Як відомо, у 2017 році премію Франка отримав професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер за працю “Нові причинки до історії української мови”. У 2018 році лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка став Йоганнес Ремі із Гельсінського університету за розвідку “Брати чи вороги: Український національний рух та Росія, з 1840-х до 1870-х років”. А у 2019-му журі премії удостоїло перемоги докторку філології Міланського університету Марію Грацію Бартоліні за монографію “Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела у творчості Г. С. Сковороди”.

Тематика праць переможців багатогранна – від досліджень витоків української мови до доскіпування діяльності окремих постатей. Відзначається вагомий внесок у розвиток україністики, а також визначний особистий внесок у розвиток соціально-гуманітарних наук.

Премія Франка має різноспрямовану стратегію – наблизити світове вчене товариство до українського виміру, а з іншого боку – вивести українського науковця на міжнародний рівень, підвищити його авторитет, завоювати пошану. Через наукову співпрацю утверджуються ключові державницькі позиції, Україна перед обличчям світу набуває вигляду єдиної ментальної духовної цілісності, країни високого гуманістичного етосу.

Не дарма ж таки на знаку лауреата премії – золотій нагрудній медалі –  викарбувано сутнісні буттєві і настановчі слова: “Я син народу, що вгору йде”. Амбасадор Франко промовисто йде і вже століття не перестає вести вгору.

Андріана Біла

Франко у сьогоденні: пролог чи епілог?

«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі». Так колись сказав Євген Маланюк

Втім у незалежній епосі теперішнього Франко наче досі зостається галицьки приуроченим, за заборолом Збруча, пошанований своїми серед своїх, галичан. Іван Якович упродовж 28 років незалежності пилюжиться у саркофазі стереотипів, і в соціокультурному дискурсі України є далеким від того, щоби бути визнаним насправжки як загальнонаціональний геній, постать єднання під покровом державництва.

ДО КИЇВСЬКИХ ПАГОРБІВ – ЗАСЬ!

Де-факто Київ як сьогочасний осередок розвою державництва, духовний, культурний, економічний, ба навіть – ідеологічний центр країни – не поспішає скидати шапку перед Іваном Яковичем. Столиця “пошанувала” Франка ще у часи совітчини – в облудливому пролетарсько-соціалістичному контексті. Найвідоміший у столиці пам’ятник Франкові постав аж у далекому 1956-му – на сторіччя від уродин. Про художню вартість і смислове навантаження витвору також можна полемізувати, адже геній Франко є акурат не лише втіленням каменярства, спрацьованості, набурмосеного чола, жилавих рук, благенького плаща і приреченого погляду одвічної трагедії.

У колах інтелігенції не раз зринало питання про встановлення повноформатного пам’ятника світочу у столиці. Особливо цим питанням опікувався онук Івана Яковича – Роланд Франко, якому й належить першопочатково ініціатива. Однак задумам не судилося втілитися у реальності. У 2008 році тодішнє Міністерство культури й туризму навіть проводило конкурс на найкращий ескізний проєкт пам’ятника Іванові Франку у Києві. І вирішило, що краще зруйнувати старий, а на його місці – звести “нового” Каменяра. Так, начебто для видатного українця бракне клаптя землі. Таке рішення викликало обурення, затримку, а зміна влади – класично – означила втрату актуальності питання.

Роланд Франко

Опісля ще кілька років поспіль проблема зринала у контексті діяльності групи культурних діячів України, які об’єдналися в організацію «Громадська ініціатива побудови пам’ятника Івану Франкові у м. Києві». Члени громадської ініціативи проводили серії зустрічей, обговорень, закликали до популяризації ідеї, одначе для владних інституцій та кулуарних мужів така пропозиція видалася не стратегічною.

ДИСКРИМІНОВАНИЙ ДЕРЖАВНИК

В умовах необхідності посиленого захисту країни, випростовування національного стрижня звернення до Франка мало би бути очевидним. І не йдеться винятково про науковий, академічний дискурс. Адже своїм титанізмом світоч звів усі грані міцної держави. Про Франка сьогодні нагально потрібно говорити у контексті політики, загрози популізму, затурканого електорату, етосу політика як державного діяча, у контексті фаховості й принциповості.

Франко як політик показав приклад якісної зміни, еволюції до рівня філософа-державника. Він створив першу українську політичну партію європейського зразка з ідеологією, програмою і чітким планом дій. Наполягав на окремішності соборної України, необхідності єдиної мови на основі наддніпрянського діалекту та замінив означення “руський” на “український”. Своєю політичною діяльністю Франко ввів надсучасний термін – “хрунізм”, показово став прикладом “неуспіху” в умовах брудних передвиборних перегонів.

Розвиток суспільства, економіки, культури, виковування окремої особистості та просування країни на міжнародній арені: Франко давав майстер-класи практикою, не лише теорією, що помилково вважати. Але все, чим поціноване сподвижництво діяча – це горстка музеїв, з яких лише однісінький у статусі національного, а у столиці – тільки окремий відділ, частина у складі Музею видатних діячів української культури.

Визначною подією в розширенні українського культурного простору стало відкриття музею “Становлення української нації”, своєрідне ноу-хау, яке розповідатиме українцям про їхню гідність, аристократичність, лікуватиме хворобливу самооцінку. Серед репрезентативних діячів представлених епох – більшість велетів історії: Шевченко, Леся Українка, Петлюра, Грушевський, Чорновіл, Миколайчук, Ступка, Джамала. Проте місця Іванові Яковичу і тут забракло.

Зважаючи на гучну назву, високий статус культурно-освітнього закладу і просвітницькі, національно орієнтовані завдання, свідоме чи несвідоме оминання постаті Франка є неприпустимим. Це штучно створює лакуни у цілісному розумінні історії, продовжує життя стереотипові про галицьку закритість Франка і приналежність до окремого регіону. Натомість варто збагнути, що Іван Якович унікально був репрезентантом двох епох, творив на помежів’ї століть, чинив у русі від старого традиційного до нового прогресивного, і на противагу частині наддніпрянських інтелігентів уболівав за єднання Галичини з центром.

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

Окрім питання про окремий музей Каменяра у Києві, є ще необхідність у повному виданні його спадщини. Адже дотепер Франкова 40-річна праця обскубано тулиться у 50-ти томиках, подарованих із “щедрої” радянської руки. І про стотомник, вочевидь, годі мріяти, бо кожна нова зміна влади традиційно означає, що Франкові суджено існувати на рівні указів, постанов і хибно обнадійливих обіцянок.

Так само на рівні указу залишилася ініціатива про створення Державної премії імені Івана Франка. Хоча й існує з 2004 року окрема премія Держтелерадіо в галузі інформаційної діяльності.

Цікавою видалася торішня ідея про надання бульвару Дружби народів у Києві імені Франка. Її автори – члени «Громадської ініціативи зведення пам’ятника Івану Франку в Києві». У контексті декомунізації – доцільно і доречно. Але час і політична вакханалія – вчергове проти, тим паче, що сама ж декомунізація при теперішній владі вже відкочується у невідомість.

Треба сказати, що при помітній розхваленості таких установ та офіційних органів, як Держкіно та Український культурний фонд, – з проєктами, які б популяризували Каменяра, – геть не густо. Точніше – лише один блискучий “Захар Беркут”. І те – почасти.

З такого “розвою” хочеться лишень нагадати собі збірочку Франка – “Із днів журби” і впасти у декадентство… Бо ж насправді розмах Каменяра декларує і вимагає не просто музею, якісних видань, фільмів, премій, пам’ятників, і, звісно, притомного стабільного фінансування на все це, – а солідного центру, Франкового простору у центрі країни.

Досі якісні успішні проєкти – це діяльність окремішня, незалежно від держави. До прикладу, Міжнародна премія імені Івана Франка, яка відзначає наукові здобутки у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук, та Міжнародний фонд Івана Франка, який діє як недержавна благодійна організація.

Однак варто розуміти, що латентне уникання Франка на загальнонаціональному рівні – це боротьба проти себе в умовах необхідності мобілізації усіх ментальних, духовних, ідеологічних, розумових потуг. Не ми потрібні Франкові, а він нам. І поставити його в пролозі нашого наступу – питання стратегічно державне, запорука перемоги й інтелектуальної безпеки.

Андріана Біла

Лауреати Міжнародної премії ім. Івана Франка: хто вони

Ми вирішили коротко ознайомити з лауреатами найвищої нагороди в галузі гуманітаристики  – людьми, які стали обличчям української науки у світі.

З 2016 року премія, яку заснував онук Франка Роланд, вручається у двох номінаціях: «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук» та «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики». Зазначимо, що це – найкоштовніша нагорода  України, попри те, що вона є недержавною.

За час існування на премію претендували 70 науковців і 6 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі та Сербії.

27 серпня на Дрогобиччині відбудеться IV церемонія нагородження лауреатки Міжнародної премії ім. Івана Франка 2019 року. Золоту медаль лауреата і грошовий приз у 200 тисяч гривень отримає доктор філології Міланського університету Марія Грація Бартоліні за монографію «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди», в якій змогла побудувати цілісне та логічно впорядковане розуміння філософії Сковороди та відкрила новий етап у розумінні інтерпретації спадщини Сковороди для України і світу.

МАРІЯ  ҐРАЦІЯ БАРТОЛІНІнародилася 1980 року в місті Чезена, що в Італії. Зараз вона працює доцентом на кафедрі слов’янських мов Міланського університету, де з 2014-го року викладає старослов’янську мову і культуру, а також українську літературу. Марія Ґрація Бартоліні є членом керівного комітету Італійської асоціації україністів (AISU).

Сфера наукових зацікавлень: давнє українське письменство, українська література XVII-XVIII ст., проповіді, релігіозна та візуальна культура українського бароко.

У 2013-му році була стипендіаткою ім. родини Шклярів у Гарвардському університеті. Автор монографії “Пізнай самого себе”: неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди (Київ: Академперіодика, 2017), «Nello stretto triangolo della notte…» Jurij Tarnavs’kyj, il gruppo di New York e la poesia della diaspora ucraina negli USA (Рим: Lithos, 2012) та понад тридцяти статей про релігійні, літературні та лінгвістичні аспекти української культури ранньомодерного часу. У 2017 році нагороджена премією Асоціації старослов’янських студій (Early Slavic Studies Association) за статтю “Judging a book by its cover. Meditation, Memory, and Invention in Early Modern Ukrainian Title Pages” (Canadian Slavonic Papers, 59, 2017, pp. 21-55).

У 2018 році лауреатом Міжнародної премії ім. Івана Франка у номінації “За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук” став Йоганнес Ремі,  доцент східноєвропейської історії Гельсінського університету за працю «Брати чи вороги: Український національний рух та Росія, з 1840-х до 1870-х років».

ЙОГАННЕС РЕМІнародився 28 квітня 1962 року. Доцент східноєвропейської історії Гельсінського університету, кафедра філософії, історії, культури та мистецтвознавства.

Сфера наукових зацікавлень: всесвітня історія, історія Польщі, історія Росії та СРСР, історія України ХІХ ст. Ph.D .: Всесвітня історія, Університет Гельсінкі, 14 вересня 2000 р. Ліценціат у галузі філософії: всесвітня історія. М.А. Майор-всесвітня історія; Теоретична філософія, російська мова та література.

Основні наукові праці: «Brothers or Enemies: the Ukrainian National Movement and Russia from the 1840s to the 1870s». Торонто: Університет Торонто Прес, 2016, «Ukrainan historia. Гельсінкі: Gaudeamus Helsinki University Press, 2015 (Книга); «Higher Education and National Identity. Polish Student Activism in Russia 1832-1863», Гельсінкі: Suomalaisen Kirjallisuuden Seura (Фінський літературний журнал), 2000.

У номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”  лауреатом стала Ярослава Мельник, доктор філологічних наук, професор Українського католицького університету, завідувач кафедри філології Українського католицького університету, за монографію «І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908-1916 рр.».

ЯРОСЛАВА МЕЛЬНИК народилася 1954 року в селі Годвишня Городоцького району Львівської обл. Професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

Сфера наукових зацікавлень: історія української літератури ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема франкознавство, давнє українське письменство, апокрифи, порівняльне літературознавство.

Ярослава Мельник — авторка численних наукових праць, зокрема книг: «Іван Франко й biblia apocrypha: До 150-річчя від дня народження І. Франка» (Львів, 2006), «… І остатня часть дороги. І. Франко: 1908-1916» (Дрогобич, 2006), «І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908-1916 роках» / Вид. 2-е, вип. і доп. (Дрогобич, 2016), «Апокрифічний код українського письменства» (Львів, 2017), упорядниця вид. «Апокрифи і леґенди з українських рукописів…» у дзеркалі критики» (Львів, 2001), «Апокрифи і леґенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко» у 5-ти т. (Львів, 2006), «Іван Франко. Благовіщення. Порівняльний дослід біблійної теми» (Львів, 2009).

У 2017 році  у номінації  “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”  лауреатом став професор Віденського університету Міхаель Мозер за монографію «Нові причинки до історії української мови».

МІХАЕЛЬ МОЗЕРнародився 1969 року в м. Лінц, Австрія. Професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, дослідник української мови. Професор Українського вільного університету в Мюнхені та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті та Пілішчабі. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові та президент Міжнародної асоціації україністів (з 2013 року), почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 2017 року). Автор низки наукових праць у галузі слов’янського мовознавства та історичної граматики української мови.

Коло наукових інтересів: внутрішня й зовнішня історія слов´янських мов від початків до сьогодення.

Міхаель Мозер – член видавничих рад та редколегій низки наукових журналів, зокрема Studia Slavica Academiae Scientiarum Hungaricae (Будапешт, Угорщина), Slavia Orientalis (Варшава, Польща), Діалектологічні студії (Львів, Україна), «Україна модерна» (Київ, Україна), Nationalisms Across the Globe (Сент Ендрюс, Шотландія; Варшава, Польща), «Енциклопедія України» (Internet Encyclopaedia of  Ukraine, Канада), «Українське мовознавство» (Інститут філології, КНУШ), є видавцем серії видань Slavische Sprachgeschichte. Автор 10 монографій і близько 300 наукових праць із проблем слов’янського мовознавства.

У номінації “За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук” лауреатом став Олег Шаблій, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, за працю «Суспільна географія» у 2-х томах.

ОЛЕГ ШАБЛІЙнародився 14 листопада 1935 р. у с. Курівці Зборівського району Тернопільської області. Доктор географічних наук (1978), завідувач кафедри економічної і соціальної географії ЛНУ ім. Івана Франка, заслужений діяч науки і техніки України (2016), академік Академії наук вищої школи України та Української екологічної академії, голова Географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, почесний член Українського географічного товариства, професор-гість Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина).

Напрями наукової діяльності: теорія, історія, методологія та методика суспільної географії та картографії; географічне українознавство і реґіоналістика; комплексне атласне картографування; географо-математичне моделювання.

Автор понад 550 наукових праць, зокрема близько 50 монографій, підручників і навчальних посібників, атласів, збірників та матеріалів конференцій тощо. За керівництва і консультацій Олега Шаблія захищено 21 кандидатську та п’ять докторських дисертацій.

Першим лауреатом Міжнародної премії ім. Івана Франка у 2016 році став Блаженніший Любомир Гузар, Отець і Глава Української греко-католицької церкви, моральний авторитет нації та духовний провідник українського народу, за свою докторську працю, яка присвячена дослідженню екуменічної діяльності митрополита Андрея Шептицького. На широкому та складному тлі родинних, історичних, церковно-релігійних, політичних обставин кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. проаналізовано генезу поглядів митрополита на єднання Церков, практичні кроки, які він робив для досягнення цієї шляхетної мети, та їхнє відображення у рішеннях Другого Ватиканського собору.

ЛЮБОМИР ГУЗАР народився 26 лютого 1933 року в м. Львові. Єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2001-2011 роках – предстоятель УГКЦ. 

У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, одержав ліценціат богослов’я. 30 березня того ж року був висвячений на священника для служіння в Стемфордській єпархії. З 1965 року – настоятель парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. У 1967 році здобув ступінь магістра у Фордгамському університеті Нью-Йорка. В 1969 році переїхав до Рима для продовження богословських студій, які завершив доктором богослов’я в 1972 році. У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора в Гроттаферрата (Італія). У 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті “Урбаніана” в Римі. 2 квітня 1977 року був висвячений  на єпископа. У 1978 році п єпископа Гузара було призначено архимандритом монастиря Святого Теодора. З 1984 до 1991 року – протосинкел Львівської архиєпархії в Римі. У 1993 році повернувся до України. У 1993-1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. У листопаді 1996 року владика Любомир призначений єпископом-помічником Глави Української греко-католицької церкви. 26 січня 2001 році на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ. 21 лютого призначений Папою Іваном Павлом ІІ кардиналом Католицької церкви. 10 лютого 2005 року Папа Венедикт XVI прийняв зречення Блаженнішого Любомира Гузара з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ.  Активний громадський  діяч, зокрема був учасником Ініціативної групи «Першого грудня». Блаженніший Любомир Гузар нагороджений чотирма державними вищими нагородами: Орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та Орденом «За заслуги» III ступеня.

Помер Блаженніший Любомир Гузар, Глава Української греко-католицької церкви, 31 травня 2017 року у с. Княжичі, поблизу м. Києва. Похований у м. Києві у крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового.

 

Як карбувалася медаль Міжнародної премії ім. Івана Франка – 2019

Золотий знак Міжнародної премії ім. Івана Франка є оригінальним, має форму круглої медалі діаметром 30 мм.

Золотий знак Міжнародної премії ім. Івана Франка є оригінальним, має форму круглої медалі діаметром 30 мм. Знак виготовляється із золота 375 проби як proof-like і має вагу 24 грами. Кожен золотий знак є номерним, і їхня кількість обмежується кількістю лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка. Виготовлення кожного такого знака обходиться Міжнародному фонду Івана Франка у 35 000 гривень.

Оголошено склад журі Міжнародної премії Івана Франка 2019 року

Журі Міжнародної премії ім. Івана Франка, на своєму засіданні, яке відбувалося у Віденському університеті  28-30 червня, обрало лауреата у номінації «за вагомі здобутки у галузі україністики». Переможницею стала доктор філології Міланського університету Марія Ґрація  Бартоліні за монографію «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела в творчості Г.С. Сковороди».

У 2013-му році проф. Бартоліні була стипендіаткою ім. родини Шклярів у Гарвардському університеті. Автор монографії “Пізнай самого себе”: неоплатонічні джерела в творчості Г.С. Сковороди (Київ: Академперіодика, 2017), «Nello stretto triangolo della notte…» Jurij Tarnavs’kyj, il gruppo di New York e la poesia della diaspora ucraina negli USA (Рим: Lithos, 2012) та понад тридцяти статей про релігійні, літературні та лінгвістичні аспекти української культури ранньомодерного часу. Проф. Бартоліні нагороджена почесною відзнакою за дослідження спадку Г.С. Сковороди (в Переяславі, в 2013 року) та премією Асоціації Старослов’янських Студій (Early Slavic Studies Association) за статтю “Judging a book by its cover. Meditation, Memory, and Invention in Early Modern Ukrainian Title Pages” (Canadian Slavonic Papers, 59, 2017, pp. 21-55). Марія Ґрація є членом керівного комітету Італійської асоціації україністів.

Лауреат міжнародної премії імені Івана Франка отримає грошову винагороду і золотий знак лауреата. Церемонія нагородження переможця відбудеться 27 серпня 2019 року на батьківщині Івана Франка – у місті Дрогобич.

Цього року на здобуття премії було подано 27 наукових робіт із 22 університетів.

До складу міжнародного журі увійшло 12 вчених із університетів України, США, Австрії, Італії, Словаччини та Польщі:

  • Міхаель Мозер, доктор філологічних наук, професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету (Австрія);
  • Роман Мних, доктор гуманітарних наук у галузі слов’янознавства, професор Природничо-гуманітарного університету в Сєдльцах (Польща);
  • Лєшек Корпорович, доктор соціологічних наук, професор Ягеллонського університету (Польща);
  • Петер Штеґер, доктор філософії, професор Інституту педагогічної освіти та шкільних досліджень Інсбрукського університету (Австрія);
  • Сімоне Аттіліо Беллезза, доктор історичних наук, професор Неапольського університету ім. Фрідріха ІІ (Італія);
  • Мирослав Сополига, доктор історичних наук, професор, екс-директор Національного музею української культури у Свиднику (Словаччина);
  • Йогганес Ремі, доктор історичних наук, професор Колумбійського університету (США);
  • Євген Бистрицький, доктор філософських наук, професор Інституту філософії НАН України (Україна);
  • Ігор Скочиляс, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету (Україна);
  • Святослав Пилипчук, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка (Україна);
  • Віктор Мойсієнко, доктор філологічних наук, професор Житомирського державного університету імені Івана Франка (Україна);
  • Віктор Ставнюк, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Україна).

Засідання міжнародного журі Премії організував Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, Міжнародну премію ім. Івана Франка  заснував у 2015 році його онук – Роланд Франко.

У 2016 році премію отримав Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви. У 2017 році лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер, та  академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій. У 2018 році перемогу здобула  професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, та  доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

Італійка стала Лауреатом Міжнародної премії ім. Івана Франка 2019 року

28-29 червня в Інституті Славістики Віденського університету (Австрія) відбулося засідання журі Міжнародної премії ім. Івана Франка, на якому було визначено лауреата.

У номінації “За вагомі досягнення у галузі україністики” перемогу здобула монографія авторства доктора філології Міланського університету Марії Грації Бартоліні «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела в творчості Г.С. Сковороди», Київ, 2017 рік.

Як зазначив рецензент монографії професор Інституту філософії НАН України Євген Бистрицький,

«Праця Бартоліні завершує двовікову історію наполегливих українських і міжнародних досліджень про національні особливості європейських джерел філософської спадщини Григорія Сковороди. Спираючись на досвід попередників, у тому числі Л. Ушкалова, лауреатка змогла побудувати цілісне та логічно впорядковане розуміння філософії Сковороди. Перший український філософ постає як оригінальний мислитель, який створив завершений образ людини і світу, набагато раціональніший у своїй основі, ніж вбачали до цього. Монографія відкриває новий етап у розумінні інтерпретації спадщини Сковороди для України і світу».

У номінації «За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук» жодна з робіт-номінантів на Міжнародну премію ім. Івана Франка не набрала необхідну кількість балів, які визначені Положенням про премію.

Як зазначив голова журі професор Міхаель Мозер: «Всі роботи є достойними, проте важко було дійти згоди, яка саме праця однозначно заслуговує на премію».

У підсумковому слові директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус висловив своє захоплення глибиною наукової дискусії, подякував членам міжнародного журі за роботу та привітав з обранням лауреата.

Зазначимо, що до складу міжнародного журі увійшло 12 вчених з університетів України, США, Австрії, Італії, Словаччини та Польщі.

Лауреат Міжнародної премії ім. Івана Франка отримає грошову винагороду та золотий знак лауреата. Церемонія нагородження переможця Міжнародної премії ім. Івана Франка відбудеться 27 серпня 2019 року на батьківщині Івана Франка – у місті Дрогобич.

Засідання міжнародного журі Премії організував Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, Міжнародну премію ім. Івана Франка заснував у 2015 році його онук – Роланд Франко. Основною метою Премії є сприяння всеосяжному вивченню творчої, наукової, громадської діяльності Івана Франка, заохочення вчених з різних країн світу до проведення актуальних досліджень у галузі соціально-гуманітарних наук та україністики. Премія є щорічною і вручається 27 серпня – у день народження Івана Франка. Лауреатів Премії нагороджують грошовою винагородою та золотим знаком лауреата.

Лауреати премії попередніх років:

У 2016 році – Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.

У 2017 році у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер, а в номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук” нагороду здобув академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій.

У 2018 році у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” лауреатом стала професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, а в номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук” переміг доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.

Фонд Івана Франка співпрацюватиме з Міжнародниим Фондом “Відродження»

БО «Міжнародний фонд Івана Франка» та Міжнародний фонд «Відродження» підписали Угоду, якою передбачено надання гранта у розмірі 139 957 гривень на реалізацію проекту «Визначення та нагородження лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка – FrankoPrize: Лупайте цю скалу».

У рамках проекту буде частково профінансовано послуги та заходи, які передбачено для визначення лауреатів Міжнародної премії імені І. Франка у 2019 році. Грант було отримано в рамках Програми «Соціальний капітал». Протягом 90 днів на краудфандинговій платформі «Спільнокошт» проект «FrankoPrize: Лупайте цю скалу» зібрав 141 050 грн, що дозволило отримати грант від фонду «Відродження».

Дирекція Міжнародного фонду Івана Франка щиро дякує за підтримку Міжнародному фонду «Відродження», а також усім фондодавцям, які внесли свої кошти на краудфандинговій платформі «Спільнокошт» на підтримку Міжнародної премії імені Івана Франка.

Міжнародний фонд Івана Франка є недержавною благодійною організацією, діяльність якої спрямована на підтримку розвитку україністики та суспільно-гуманітарних наук, просування та популяризацію наукового та творчого доробку Івана Франка.

У цьому році Міжнародну премію ім. Івана Франка підтримали: СПА-готель “RESPECT”, Мирослав Хомяк, отець Богдан Матвійчук та Українська православна церква Великобританії, родина Івана Франка з Торонто, родина Тараса Багрія з Торонто,  родина Ярослава Гарасима, Валентин Наливайченко, Маркіян Лубківський,  Роман Недзельський, Володимир Бугров, Олег Сербін, Оксана Юринець, Валентина Кирилова, Андрій Соломаха, Андрій Грущинський, Сергій Крушановський,  Олександр Барабошко, Сергій Бойко, Роланд Франко, Ігор Курус та Ольга Нижник.

Наповнення преміального фонду Міжнародної премії ім.Івана Франка триває. Свій вклад у добру справу можна внести на банківський рахунок БО “Міжнародний Фонд Івана Франка”.

На Міжнародну премію І.Франка претендують вчені з Канади, Італії, Польщі та України

Міжнародна рада експертів визначила шістьох номінантів Міжнародної премії ім. Івана Франка 2019 року.

Цього року на здобуття Премії було подано 27 наукових робіт з 22 університетів: Канади, Італії, Сербії та України.

Відповідно до Положення, члени Ради експертів під час відбору номінантів керувалися власними знаннями, а також порівнювали наукові роботи, які претендують на здобуття Премії, за наступними критеріями: наявність інноваційних та оригінальних підходів у дослідженні; концептуальність, системність та критичність дослідження; міжнародний контекст і рівень наукового дослідження.

За результатами оцінювання наукових робіт, поданих на Міжнародну премію імені Івана Франка, у номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук» члени Ради експертів рекомендують до розгляду журі:

  1. монографію «Война цивилизаций: Социокультурная история русского похода Наполеона» професора Українського католицького університету ВАДИМА АДАДУРОВА (Україна);
  2. монографію «U progu modernizacji. Ruskojęzyczne drukarstwo bazyliańskie XVIII wieku» професора Варшавського університету ІОАННИ ҐЕТКИ (Польща);
  3. монографію «Українці і поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ-першій половині ХХ ст.» професора Львівського національного університету ім. Івана Франка БОГДАНА ГУДЯ (Україна).

У номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики» на розгляд журі представлено:

  1. монографію «Пізнай самого себе». Неоплатонічні джерела у творчості Г. С. Сковороди» доктора філології Міланського університету МАРІЇ  ГРАЦІЇ БАРТОЛІНІ (Італія);
  2. монографію «Imperial Urbanism in the Borderlands» доктора філософії університету Торонто СЕРГІЯ БІЛЕНЬКОГО (Канада);
  3. монографію «Долітописна мовна історія українців» професора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка КОСТЯНТИНА ТИЩЕНКА (Україна).

Цьогоріч до Міжнародної ради експертів увійшли 26 науковців із 8 країн світу: України, США, Канади, Італії, Австрії, Польщі, Словаччини та Хорватії.

Усі шість робіт-номінантів буде передано на розгляд Міжнародного журі, яке засідатиме у Відні 21-23 червня.

Церемонія нагородження лауреатів Премії відбудеться 27 серпня на батьківщині Івана Франка – у м. Дрогобичі. Лауреати Премії нагороджуються грошовою винагородою та золотим знаком.

Нагадаємо, Премію засновано 2015 року онуком Івана Франка — Роландом Франком.

Лауреати премії попередніх років:

У 2016 році першим лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка став Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви – Любомир Гузар.

У 2017 році у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер, а в номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук” нагороду здобув академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій.

У 2018 році у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” лауреатом стала професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, а в номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук” переміг доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.



Наші партнери